Із початком повномасштабного вторгнення Росії перед українськими медиками та медзакладами постали нові виклики: робота в окупації, на передовій, у прифронтових містах і містечках та в тилу, де опинилася велика кількість вимушених переселенців.

За чотири місяці війни в Україні російські снаряди пошкодили 817 об’єктів сфери охорони здоров’я, 122 — зруйновані повністю і не підлягають відновленню. Також офіційно підтверджена загибель 14 та поранення 48 медпрацівників. Такі дані наводить міністр охорони здоров’я Віктор Ляшко. 

Тим часом на окупованих територіях залишились понад 400 закладів охорони здоров’я. Медики, що залишилися, продовжують надавати допомогу пацієнтам — під тиском та постійними загрозами життю, свободі та здоров’ю. Скажімо, на Харківщині окупанти змушують медпрацівників визнати окупаційну владу і відмовитися від заробітної плати, яку вони отримують з бюджету України, а на півдні України українським лікарям погрожують мобілізацією до російської армії.

Розповідаємо історії чотирьох медиків, які, ризикуючи власним життям, рятують людей на передовій або рятували їх в окупації.

На початку березня російський снайпер поцілив у Володимира, коли той перебігав порожню вулицю неподалік свого дому в окупованій Бучі. Кулі прошили обидві ноги, порвали м’які тканини й пошкодили кістку. Чоловік упав посеред дороги, не в змозі поворухнутися. Він пролежав на холодному асфальті близько п’яти годин, поки в сутінках сусіди не перетягли його в один із під’їздів найближчого будинку. Володимиру пощастило: саме в цьому під’їзді жила лікарка-терапевтка Ірина Язова, яка все ще залишалася в окупованому місті.

«Чоловік мені щодня казав: “Виїжджаємо з Бучі, збирайся”. А я щодня відповідала йому: “Ще не час, я поки не можу поїхати”, — згадує Ірина Язова. — Я не знала чому, але відчувала, що просто маю бути там. А тоді все закрутилося: поранене немовля, Володя у моєму під’їзді, пологи Анічки в квартирі без води і світла, всі мої бабулічкі з гіпертонічними кризами, нирковими коліками та панічними атаками. Думаю, я була на своєму місці».

Пораненого Володимира поклали на першому поверсі, накрили ковдрами. Ірина одразу взялася за справу: обробила й перев’язала рани, вколола антибіотик і знеболювальне.

42-річна Ірина Язова останні 12 років жила з чоловіком і трьома дітьми в Бучі. Працювала завідувачкою приймального відділення та відділення для хворих на Covid-19 в Ірпінській міській лікарні.  24 лютого, вперше почувши свист ракет над будинком, вона оглянула квартиру — у кутку, де не було вікон і дверей, постелила ковдри і подушки для дітей. Сама ж пішла на роботу в лікарню, яку найближчими днями мали перепрофілювати на шпиталь для військових потреб. Вона знала, що, вочевидь, будуть поранені — а відтак і багато роботи для лікарів. Щоправда, тоді керівництво закладу відправило Ірину додому — мовляв, вона має подбати передусім про власних дітей, та й роботи для неї поки немає. Вже за кілька днів до Бучі увійшли російські танки — і відрізали будь-який шлях до медзакладу.

«Ми бачили російські танки, бачили людей, які бігали з рушницями, але не розуміли: це наші чи окупанти. Свист снарядів, гул вертольотів — все було поруч, але не у нас, наш двір був наче трохи в стороні», — розповідає Ірина. Уперше вона усвідомила жах, в якому опинилися жителі Бучі, коли її покликали до пораненої жінки з немовлям. Родина намагалася виїхати з окупованого міста, але на одному з блокпостів росіяни розвернули автівку назад, а потім відкрили по ній вогонь. Люди сховалися в одному з будинків на вулиці Тарасівській, на якій і жила родина Ірини.

«Півторарічна дівчинка мала кульове поранення стегна. Рана була досить великою і глибокою, але кістку, на щастя, не зачепило. Дитина страждала від болю. Я обробила їй рану, наклала антисептичну пов’язку, перев’язала і дала знеболювальне, заспокоїла», — розповідає лікарка.

У перші дні окупації родина Ірини виходила з дому, аби швидко вигуляти собаку та дістати продукти в зруйнованому магазині. Коли на їхній вулиці росіяни поранили Володимира, Ірина заборонила дітям взагалі покидати квартиру. Сама ж щодня провідувала сусідів, які потребували допомоги. «Займалася дрібницями — усміхається Ірина. — Нудота, головні болі та запаморочення, панічні атаки, тиск тощо. Підбирала ліки, розписувала прийом медикаментів, щоб люди могли дати собі раду і без мене».

Коли виходила з дому навіть ненадовго, завжди брала з собою робочу сумку. Там ноутбук, ліки, шприці, тонометр. «Найцінніші мої речі», — сміється.

У Бучі почалися перебої з електроенергією, а потім світло зникло остаточно. За ним — опалення, газ. Інтернету теж не було, мобільний зв’язок був дуже слабким: часом вдавалося хіба смс відправити. У будинку Ірини був генератор, його включали на кілька годин, щоб люди могли підзарядити телефони. «Страшно не було. У мене було відчуття, що я контролюю своє життя: знаю, де добути їжу і воду, як зарядити телефони, як надати першу медичну допомогу. Це відчуття контролю тримало мене в тонусі», — розповідає Ірина.

8 березня о 4 ранку Ірину розбудила сусідка. Народжувала їхня спільна знайома — 20-річна Анна. Ще в перші дні вона намагалася виїхати з Бучі, але спроба евакуації провалилась. Ірина була єдиною лікаркою, яка могла допомогти.

«Аня народжувала в квартирі на першому поверсі. Там вже не було опалення, світла, води. Була вода у пляшках, яку чоловік і брат Ані збиралися гріти на газу, але якраз в цю ніч у будинку зник газ. Проте ми були позитивно налаштовані й навіть мали романтичну атмосферу — сміється Ірина. — Сусідка Наталя прихопила з дому свої красиві дизайнерські свічки, ми їх запалили».

Ірина розповідає, що не чула вибухів та пострілів за вікном, бо повністю абстрагувалася від усього довкола, зосередившись лише на пологах.

«Гриміло кожну ніч. Не думаю, що та ніч була особливою, просто я не чула нічого, я була в моменті. Моїм завданням було допомогти дитині народитися. У нас була одна переносна лампа, ми її зарядили спеціально для післяпологового періоду — перевіряти рівень крововтрати. Сам процес народження дитини проходив при свічках, — розповідає Ірина Язова. — У нас ні в кого не було такого досвіду — приймати пологи, але ми втрьох наче все життя працювали разом. Віка робила якусь свою роботу, Наташа — свою, а я — свою. Аня добре усвідомлювала, де вона  і в яких умовах. Вона була абсолютно морально готовою до пологів».

8 березня о 7 ранку народила Аліса: 3600 г, 49 см. «Перша емоція була: ура, народили! Але дитина кілька секунд не дихала — і це, певне, були найстрашніші кілька секунд у моєму житті.  Далі маля зробило вдих, закричало, — говорить лікарка. — Ми покликали тата дитини перерізати пуповину. Він дуже переживав, плакав, молився, бо усвідомлював усі ризики. Якби щось пішло не так, не знаю, що би ми всі робили. Але все минуло добре. Ми навіть знайшли лід для Ані, ну, як лід — заморожені овочі. Морозильна камера вже тиждень стояла відключена, бо не було електроенергії, але на дні ще лежало кілька холодних пакетів».

Наступного дня Ірина Язова з родиною виїхали з Бучі. «Володя був стабільний, Аня народила і готувалася до евакуації, всі бабусі вже були з підібраним лікуванням — і я нарешті погодилася на виїзд, — говорить Ірина. — Я, чоловік, троє наших дітей і сусідська дитина, собака та кіт загрузились у машину й вирушили в дорогу. Я навіть переодягнутися після пологів не встигла — так і їхала в светрі з плямами Аніної крові. Ми їхали у колоні з десяти машин. Шлях пролягав через вулицю Яблунську — вулицю смерті, як ми всі її називали. І ось тоді я зблизька побачила всі жахіття: російські танки, цих неадекватних росіян, побачила тіла вбитих людей. І вперше відчула страх». 

Виїзд із міста зайняв десять годин, хоча в мирний час тривав не більше 30 хвилин. Родина Ірини вирушила спочатку до Києва, потім на захід України, а вже звідти – до Польщі.

«Покидати дім — дуже боляче. Я всю дорогу ридала. Знаю, що колись повернуся додому, але не зараз. Намагаюся просто жити далі. Хочу й не можу знайти відповідь на питання: чому росіяни роблять те, що вони робили в Бучі та інших містах? Чи люди вони взагалі?»  

«Перший день повномасштабної війни я зустрів на роботі — у мене було чергування. Через годину-дві ми вже почали приймати поранених і моє чергування затягнулось на три доби», — розповідає хірург Віталій Грудецький, який два місяці провів в окупованому Херсоні. 

Розповідає, що в перші дні війни у їхню лікарню доставили близько 30 поранених, ще 80 — у лікарню швидкої допомоги. «Це були мінно-вибухові травми, політравми, кульові ураження», — перераховує медик. 

Віталій добре пам’ятає першого пораненого. Це був молодий хлопець, якого привезли до лікарні о 10 ранку. «Цивільний. Мінно-вибухова травма тазу та нижньої кінцівки, обширне поранення. Вижив. Ми його виходили. Має хороші прогнози», — коротко описує Віталій Грудецький.

Поки бої точилися на околицях міста, розповідає Віталій, до бомбосховища ніхто не спускався. «А вже коли почали над нами літати винищувачі, тоді дехто йшов в укриття, але не всі й не завжди, бо відділення було заповнене пацієнтами і лікарі мали бути поруч з тими, хто спуститися не міг», — пояснює медик. Розповідає, що колектив був згуртований і налаштований на українську перемогу, всі підтримували одне одного.

Віталій згадує, що в перші тижні окупації російських військових у місті було небагато. Але з кожним наступним тижнем їх ставало все більше. І коли він із родиною у квітні покидали Херсон, місто аж кишіло ними.

«Я жив біля лікарні й завдяки цьому майже не перетинався з росіянами на вулицях. Завжди мав із собою паспорт на випадок, якщо мене десь хтось зупинить, — розповідає Віталій. — Загалом люди пересувалися містом з 9 ранку до години 14, далі Херсон вимирав. На вулицях були лише патрулі окупантів. О 16-17 годині місто ставало абсолютно безлюдним. Там треба було завжди бути дуже обережним. У всьому. Росіяни на військовій техніці їздили містом, не дотримуючись правил дорожнього руху. Були випадки, що наїжджали на цивільні автівки, гинули люди. Або могли збити людину на пішохідному переході. А після того, як почалися силові розгони проукраїнських мітингів, людей почали викрадали і катувати, залякувати. В людей з’явився страх».

Серед його пацієнтів був, наприклад, відомий херсонський активіст. У перший день повномасштабної війни він разом із друзями повіз паливо українським військовим, які обороняли Антонівський міст. «Їхню машину підбив російський танк. Він єдиний, хто вижив. Його доставили до нас 24 лютого ввечері. Я дістав з нього уламок снаряду 5 на 5 см. Була пошкоджена магістральна вена та нижні кінцівки. Цей пацієнт пробув у нас півтора місяці, нам вдалося його виходити. Згодом він зміг виїхати з Херсона», — говорить лікар.

«Уже коли місто окупували, то десь, може, відчувалась якась зневіра чи розчарування, але через те, що колектив загалом був проукраїнським, вдалося зберегти цю віру в краще, — говорить Віталій Грудецький. — Під час окупації, через кілька тижнів від початку бойових дій, поранених стало менше, ми доліковували важких пацієнтів, які поступали в перші дні війни. Ще були одиничні випадки, коли росіяни привозили до нас поранених чоловіків, мобілізованих на території «ДНР» і «ЛНР» (терористичні квазідержавні утворення, встановлені Російською Федерацією на окупованій нею території окремих районів Донецької та Луганської областей України — ред.). Ми намагалися щось їх розпитати, але вони на контакт не йшли».

Віталій описує життя в окупованому Херсоні так: живеш собі в сучасному місті, все добре, а потім — клац! — і ти знову в 1990-х.

Покинути Херсон родина вирішила після того, як у місті почали активно обговорювати можливий «референдум», а за ним — і можливу примусову мобілізацію в російську армію. «На Великдень, 24 квітня, о 6 ранку ми виїхали з міста колоною з п’яти машин. Нам знадобилося 13 годин, щоб пройти всі російські блокпости і опинитися на підконтрольній Україні території. Ми проїжджали Білу Криницю, де ще горів елеватор і догорали склади зерна, усюди були свіжі воронки від артилерійських обстрілів, лежали обірвані дроти». 

Їм пощастило — за декілька днів до цього росіяни обстріляли таку ж колону цивільних, які намагалися виїхати з міста. Були загиблі та поранені.

Віталій виїхав із окупації в Чернівці. Зараз працює там у Центральній міській лікарні, підтримує зв’язок із колегами та знайомими у Херсоні. Говорить, ситуація там складна.

«Окупанти намагаються схилити лікарів та адміністрації медзакладів до співпраці з ними. З нашої лікарні в один день звільнилися і виїхали з Херсона десять анестезіологів. Знайомі, з ким я спілкувався, — всі за Україну, ніхто з них не налаштований співпрацювати з окупантами, але життєві обставини можуть скластися так, що їм доведеться. Не всі можуть все покинути і виїхати», — пояснює медик.

Віталій хотів би колись повернутися до Херсона. «Але це буде можливим лише за умови, що в Херсоні стане абсолютно безпечно. Зараз складно сказати, коли це станеться», — підсумовує він.

«Якось до нас після обстрілів привезли дівчинку, яка мала ушкодження кінцівок і внутрішніх органів, нам довелося видалити їй селезінку й нирку. Дитина була в критичному стані — мала тяжку крововтрату. Шанс на порятунок був мінімальний. Але нам вдалося її реанімувати. І коли вона прийшла до свідомості — це була така радість! Згодом ми відвезли її в обласну лікарню в Дніпрі», — розповідає анестезіолог Роман Собко, мобілізований до 66-го військового мобільного госпіталю, що зараз працює на передовій. Разом із колегами Роман рятує тут і військових, і цивільних. Але на питання про пацієнтів, які запам’яталися найбільше, розповідає переважно про дітей.

«Ще була десятирічна дівчинка, яка втратила всю родину під час обстрілу у Вугледарі. Мала травму хребта і голови, ампутацію пальця. Ми її перевели на штучну вентиляцію легень і перевезли в Дніпропетровську обласну лікарню. Зараз вона проходить реабілітацію у Львові, — розповідає Роман. — Ще було двоє хлопців, які мали поранення кінцівок. В одного з них була ушкодження підколінна артерія, і якби ми вчасно не надали йому допомогу, він втратив би ногу. Ми його тут прооперували. Не так давно до нас з одного фронтового містечка поступила трирічна дівчинка з судомними нападами, які ніяк не можна було ліквідувати, окрім як ввести її у медикаментозний сон, перевести на апарат штучного дихання і вивезти до лікарні в Дніпро. У фронтових і прифронтових містах люди зараз не мають можливості отримати якісну медичну допомогу чи консультацію, тож їдуть до нас, військових медиків».

Роман Собко вже понад 20 років рятує дитячі життя. У мирному житті він — завідувач відділення реанімації та інтенсивної терапії Західноукраїнського дитячого спеціалізованого медичного центру у місті Львові. Розповідає, що вміє знайти з дітьми спільну мову й заспокоїти дитину, яка потребує допомоги.

У 2014-му Роман разом із братом Андрієм записалися у добровольці — служили військовими медиками на Донеччині. Коли у лютому 2022-го почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, їх знову мобілізувати — і вони знову опинилися в цьому регіоні.

«Найважче бачити поранених дітей. Молодих солдатів поранених, зовсім юних. Війна робить тебе дещо сентиментальним: ти ще більше переживаєш за всіх цих дітей, переймаєшся їхньою долею. А лють? Лють до ворогів у мене завжди була, відколи я почав вивчати історію України», — говорить медик.

Розповідає, що у порівнянні з 2014-2015 роками, роботи у них зараз більше, а страху — менше. «Звісно, все залежить від того, чи є наступ з тієї чи іншої сторони. Коли були Маріуполь і Волноваха, ми мали дуже багато роботи — спали по кілька годин на добу, працювали 24/7. Зараз трохи легше, хоча точаться активні бойові дії під Вугледаром, тож маємо достатньо роботи. І пацієнти значно важчі, ніж раніше, — розповідає Роман. — Навіть коли є вільний час, не можеш десь піти прогулятися, бо маєш завжди бути напоготові, бути близько до протишокової чи операційної. Щоб у будь-який момент швидко надати допомогу. Навіть кілька хвилин можуть бути вирішальними».

Військовий мобільний госпіталь займає частину невеличкої лікарні у невеличкому містечку на Донеччині. Команда складається з анестезіологів-хірургів. «Ми можемо зшити судини і так врятувати комусь руку чи ногу. Можемо зробити операцію на кишківнику, печінці, селезінці, грудній клітці. Тобто ми робимо те, що вимагає вузької спеціалізації, апаратури, медичного забезпечення тощо. Після того, як ми стабілізували пацієнта, ми евакуйовуємо його в безпечне місце», — пояснює Роман Собко.

Розповідає, у 2014-2015 роках його лякали, наприклад, обстріли. Зараз же вони відбуваються так часто, що більше не лякають — звик.

«Чого боюсь? Боюсь десь помилитися у своїй роботі. Ми дуже відповідальні й скрупульозні, але такий страх є. І важко бачити, коли медиків з інших бригад привозять пораненими. Вчора ми ще говорили, а сьогодні вони — на операційному столі переді мною. Це важко», — говорить Роман. Але одразу додає, що намагається завжди шукати щось хороше в тій реальності, в якій живе, інакше можна вигоріти.

«На початку червня прийняли пологи. Це був перший такий досвід для всіх лікарів, які тут зараз є. Нам все вдалося, — голос Романа м’якшає. — Народилася маленька Даринка. З мамою і малям усе добре».

Роман Собко говорить, що сили йому дає віра в перемогу України над Росією. «Бути тут і надавати допомогу нашим військовим – велика честь для мене», — підсумовує він.

Початок червня. Машина медичного підрозділу ASAP «Хоттабич» мчить степовими дорогами Донеччині: везе пораненого українського військового. За кермом — Саід Ісмагілов, який до січня 2022 року був муфтієм Духовного управління мусульман України, а нині він — водій-стрілок медичного екіпажу. Парамедик у салоні надає бійцю першу допомогу. Раптом у машини лопається заднє колесо — розлітається на шмаття. Автівка нахиляється. Водій скидає швидкість, але не зупиняється — з десяток кілометрів вони їдуть на ободі колеса. Пораненого довозять до госпіталя і передають хірургам.

«Дуже стресовий був день, — розповідає Саід Ісмагілов. — Ми у полях, у зоні ворожого обстрілу, у тебе в екіпажі лежачий поранений і парамедик — може бути все, що завгодно. А якби машину занесло чи вона взагалі перевернулась би? Важка була ситуація, але ми впоралися».

Саід Ісмагілов знав, що буде повномасштабна війна, і готувався до неї. Ще у грудні 2021-го він записався до лав територіальної оборони ЗСУ у Бучі, де жив останні вісім років. Сюди він із родиною у 2014-му переїхав із Донецька, окупованого росіянами. «Я одразу вирішив для себе, що вдруге росіяни не змусять мене покинути дім, тому готувався — говорить Саід. — У теробороні в нас були досвідчені командири, які пройшли війну. Вони попереджали, що після 20 лютого маємо бути готові дати відсіч. У них не було жодного сумніву, що Росія піде наступом». У січні термін повноважень Саіда Ісмагілова на посаді муфтія закінчився, і він вирішив не висувати свою кандидатуру на наступні вибори. 

У перший день великої війни Саід вивіз родину у безпечне місце, а сам повернувся до Києва, до тероборони. Коли в березні почалися бої на Київщині, медики підрозділу ASAP «Хоттабич» попросили його про допомогу з евакуацією поранених. «Романівку обстрілювали, за Ірпінь були бої, Буча була ще в окупації. До підірваного мосту в Романівці підвозили поранених цивільних, а також туди виходили люди, які намагалися втекти з пекла. Нам з того боку підвозили людей, а ми з цього боку їх приймали і вивозили на Київ, — розповідає Саід Ісмагілов. — Вивозили дітей жінок, літніх людей, що вже не ходили самостійно. У перший день, пам’ятаю, вивезли дві родини з дітьми з Ірпеню, які під обстрілами росіян пішки добралися до підірваного мосту. Один день дуже мені запам’ятався. По місцю, де базувалися наші автівки, був потужний мінометний обстріл, який тривав, може, годину. Міни лягали десь в метрах 30-40 від нас. Ми просто лежали на холодному мокрому асфальті й чекали».

Вже у квітні Київщину деокупували українські військові. Коли це сталося, Саід Ісмагілов вирушив з медиками на Донеччину. Відтоді разом з ними допомагає і цивільним, і військовим.

«Нещодавно вивозили двох бабусь і двох хлопчиків, які потрапили під обстріл у Лисичанську. Вони стояли в черзі по воду, яку розстріляли росіяни. Дорогою вони особливо нічого не розповідали, а я особливо їх і не розпитував», — говорить Саід. 

Саід Ісмагілов розповідає, що зараз його нічого не лякає. «Звісно, не хотілося б опинитися в оточенні, тим більше в полоні. Таке я взагалі для себе не припускаю. А якісь там обстріли або бомбардування — такого я не боюся, — говорить. —  Я 20 років був мусульманським священником: сім років імамом, 13 років — муфтієм. Мені доводилося ховати і маленьких дітей, і дуже близьких родичів. У певний момент розумієш, що потрібно абстрагуватися від особистого сприйняття ситуації, людини, події і просто професійно виконувати свою роботу. Інакше просто вигориш. Так я працюю і зараз: знаю, що маю просто якісно, швидко і кваліфіковано зробити свою роботу».

Саід Ісмагілов називає цю російсько-українську війну цивілізаційною. Говорить, що єдиний вихід для українців — завдати нищівної поразки Росії. Пояснює: «Ця війна носить онтологічний характер. Це вже не просто війна за ресурси, за територію, за вплив на людей. Росія хоче повністю знищити Україну, знищити все українське, що є в Україні. І нам не залишається нічого іншого, як знищити Росію. Якщо ми просто відіб’ємось і навіть звільнимо тимчасово окуповані території, Росія за кілька років знову збере величезну орду і знову нападе. Вона ніколи не залишить нас у спокої».

У перший день звільнення Бучі Саід приїхав додому. Він застав свою квартиру напівзруйнованою. Вибухові хвилі вибили вікна. Тут також побували окупанти: пограбували квартиру, забрали всі цінні речі, потрощили меблі, вчинили безлад.  «Але я побачив, що наші квіти вистояли місяць без води, я їх звідти забрав на наш волонтерський пункт, щоб вони знову зацвіли, — говорить Саід. — Я без проблем все відремонтую і відмию — і повернуся додому. Це мій дім, і що б росіяни не робили, він залишиться моїм домом».