З початку повномасштабної російської війни проти України приморське місто Маріуполь опинилося в облозі. Росіяни оточили його й почали жорстокий терор: щодня обстрілювали житлові квартали ракетами та авіа бомбами, вбивали тисячі мирних людей. Перешкоджали евакуації маріупольців: розстрілювали автівки з людьми, які намагалися покинути місто, брали в полон волонтерів, які допомагали людям виїхати.

Для багатьох маріупольців прихистком тоді стали підземні бункери металургійного комбінату «Азовсталь». Згодом вони стали міцною фортецею для оборонців міста, які 86 днів тримали оборону Маріуполя. Це — бійці полку «Азов», морські піхотинці, прикордонники, співробітники Національної поліції та Служби безпеки України.

Серед українських військових було багато поранених. Вони відчували нестачу води й провіанту, медикаментів та медичного обладнання, не могли вивезти за межі «Азовсталі» своїх загиблих. Тим часом російська армія застосовувала все важчі типи озброєнь: авіацію з півтонними фугасними бомбами, ракети, а також заборонені запалювальні та фосфорні бомби. Дехто з цивільних у бункерах тижнями не виходив на поверхню через постійні обстріли. Вони буквально жили під землею.

Завдяки оборонцям Маріуполя, українська армія змогла перегрупуватися, підготувати більше особового складу та отримати озброєння від країн-партнерів. У середині травня командир полку «Азов» Денис Прокопенко повідомив, що захисники Маріуполя виконали поставлене завдання і є наказ зберегти їм життя. 16 травня за сприяння міжнародних гуманітарних організацій почався вихід бійців на контрольовану окупаційними військами територію. Україна назвала це евакуацією, Росія — здачею в полон українських воїнів. Важкопоранених українських бійців і цивільних евакуювали з «Азовсталі» на кілька днів раніше.

Зараз Маріуполь, розбитий і спалений і окупований росіянами. Українські бійці, що вийшли з «Азовсталі», перебувають у полоні, невелику частину з них вдалося обміняти. Україна досі не отримала всіх тіл загиблих на «Азовсталі».

29 липня стало відомо про черговий військовий злочин Росії: в окупованій Оленівці на Донеччині росіяни вбили понад пів сотні українських військових, які, зокрема, обороняли Маріуполь на заводі Азовсталь.

Ця розповідь — про відчайдушний спротив українських військових, про виживання цивільних і, звісно, про комбінат «Азовсталь», якому судилося стати місцем, де розгортатиметься історія.

Вони стояли на мосту, який з’єднував правий та лівий береги міста. Маріуполь світився вечірніми вогнями. На небі плямами темніли доменні печі та крани з трубами «Азовсталі», ніби хтось вирізав витинанку з індустріальним пейзажем. Прохідні заводу були зовсім поруч.

«Згадала, що ми там вперше поцілувалися. Рік тому в березні. Кілька днів не можу позбавитися думки: чому саме там?», — говорить Олена, дружина азовця Ігоря (ім’я змінено з міркувань безпеки).

Тоді вони не могли навіть уявити, чим для обох стане «Азовсталь». Тоді для них все тільки починалося. Олена народилась у Маріуполі. Працювала на державній службі, виховувала сина. Ігор — з Дніпра, але відтоді як пішов служити в морську піхоту, переїхав до Маріуполя, де дислокувався військовий підрозділ.

Вони познайомилися на сайті знайомств. «Аж соромно», — сміється Олена. З того нічого не мало би вийти. Бо ж «сайт знайомств — це несерйозно, бо ж вона старша за нього, б ж у неї п’ятирічний син від першого невдалого шлюбу». Але за п’ять місяців вони одружилися.

«На 70% у нас все склалося, бо так сказав Ігор. Він м’який, але в ньому відчувається міць. Якби я вирішувала, то довго би роздумувала і все зважувала. А він: «Ти мені подобаєшся, ти моя жінка». І це така впевненість, якій важко щось протиставити. Зрештою все справді склалося якнайкраще», — каже вона. Але одразу додає: «На жаль, дуже мало часу це тривало».

Військову кар’єру Ігор почав у 2017 році.

«Мені подобалося, що він військовий. Він розповідав про якісь абсолютно героїчні речі, наче сюжети бойовиків зі Стетхемом. Але настільки скромно, ніби це звичайна робота. Мене завжди дивував контраст між тим, що він робить як військовий, і тим, наскільки він світлий в житті, спокійний, без пафосного героїзму», — розповідає Олена.

До полку «Азов» Ігор перейшов минулого року. Олена пояснює: він потребував цього, щоб опанувати вищий рівень у професії. Щодня їздив на базу, де проходили тренування. Іноді виїжджав на полігон.

«Ігор дуже виріс за той рік, що провів у “Азові”. Він це помічав. Це показували тести», — розповідає Олена. —  І якщо десь існує якась інструкція чи методичка про честь, вірність, мужність, то вона з нього написана. Він вірить у світ і людей. Я навіть інколи перепитувала: ти серйозно? Але мені це дуже імпонувало».

Напередодні повномасштабного російського вторгнення її чоловіка викликали на бойовий виїзд. Це було не вперше, тому Олена не переживала. У самому місті особливо паніки не було. З 2014 року маріупольці живуть неподалік лінії фронту — лише за 15 кілометрів.

«Ми звикли до стану війни. Вісім років тому я нікуди не їхала з Маріуполя. Цього разу так само не збиралася. Ми знали, що місто укріплене зі сторони Широкиного, Донецька», — розповідає Олена.

Разом з Ігорем вони заздалегідь підготували лиш аптечку. Чоловік нагадав Олені, як користуватися турнікетом та накладати оклюзійну пов’язку. Склали в наплічник сухпайок, батончики — та й все.

«24 лютого почалися обстріли. Мені здалося, що за вісім років не впало стільки снарядів, скільки впало за той день. І ці кляті сирени, яких у попередні роки ми не чули, бо нас не обстрілювала авіація. Авіація — це зовсім інше, ніж «Гради», щось дуже страшне», — каже Олена.

Вона взяла сина, залишила квартиру в будинку для військових і поїхала до мами в приватний будинок, де був підвал і запаси продуктів. Але за кілька годин їй зателефонував Ігор і попросив виїжджати з міста. Олена встигла на останній евакуаційний автобус, організований  «Азовом» для родин бійців. Відтоді Ігор зрідка виходив на зв’язок. Під час однієї з таких коротких розмов Олена сказала Ігорю, що він стане батьком.

«Коли ми вибралися з Маріуполя до Ігоревих родичів, я багато ридала. Оплакувала місто, своє життя. Як виявилось, я така квочка, я так сумую за своїми рушничками, ковдрочками. Все своє життя у валізку не запхаєш», — говорить.

Щодо Ігоря Олена відчувала спокій: «Я знала, що він серед своїх, на своєму місці, підготовлений. Це мене тримало».  Про те, що Ігор на «Азовсталі», вона дізнається з новин пізніше.

«Азовсталь» — четвертий за розміром металургійний комбінат в Україні. Фактично місто в місті: 45 будівель заводу розташовані на території в 11 км². Це одна п’ята Маріуполя. Саме тут тримав оборону маріупольський гарнізон.

Час від часу Олені та Ігорю вдавалося поговорити або обмінятися смсками. Ігор питав про сина, казав, що йому не вистачає її жартиків. А ще – розпитував про вагітність.

«Він намагався мене підтримати. Відповідав на всі мої скиглення. Пам’ятаю, як страждала, що в Маріуполі залишилася моя хлібопічка, а він обіцяв: ми купимо нову і найкращу. По-військовому так: є проблема — є рішення. Я бачила, що він в доброму гуморі. Він тримався, бо знав, що на нього чекають. Я обіцяла йому стільки всього приготувати: тірамісу, брауні, хліб з нової хлібопічки, — розповідає Олена. — За хлібом Ігор дуже сумував. Іноді писав: “Так хочеться хоча б якогось — білого, сірого, черствого. Але нічого. Ми поїли”. Якось написав, що вони знайшли десь на заводі коробку снікерсів. Або “двічі випили чай, зараз чекають на кашу”».

Ігор деталями не ділився. Тільки в їхню останню розмову в середині травня Олена відчула, наскільки він виснажений. Тоді вона не почула звичне: «Все добре, кашу їмо, не поранений».

«На той момент у них уже не було достатньо води, їжі. Він почав відповідати: “ну, щось їв, щось пив, щось обіцяють». Було певне виснаження і моральне, і фізичне. Настала моя черга його підтримати, хоча б словами: “Я розумію, що в тебе немає сил, що ти виснажений, але тримайся, у тебе буде дитина. І ти обіцяв мені повернутися!”», — згадує дружина бійця.

Вона до останнього вірила в якийсь дивовижний прорив. «Думала, що хтось з них щось придумає — і вони врятуються. Щось таке надспецифічне азовське — морем, гвинтокрилом, човнами», — каже Олена.

16 травня Головне управління розвідки Міноборони, Збройні сили України, Національна гвардія, Прикордонна служба спільно розпочали операцію порятунку заблокованих на території комбінату «Азовсталь» оборонців Маріуполя. Гарнізон вийшов з території заводу. Росіяни вивезли українських бійців на окуповану територію. У полоні перебуває понад 2,5 тисячі українських військовослужбовців з «Азовсталі».

Тепер вона живе очікуванням. Іноді бере телефон і перечитує переписки. «Лікуюсь спогадами, поки все інше недоступне», — пише вона у соцмережах.

«У мене немає особливих почуттів до “Азовсталі”, — зізнається вона. — Це просто місце. Спротив чинили люди».

У жовтні Олена чекає на народження сина. «Ігор має бути присутнім, —  каже вона. — Інакше ніяк».

Обласна олімпіада з математики. Сергій не дуже готувався до неї, тож не здивувався, коли не увійшов до трійки найсильніших. У Київ на наступний етап він не поїхав. Вчителька сварилася: «Якщо ти так будеш ставитися до своїх здібностей, то працюватимеш в рельсобалці (цех, який виготовляє рельси та балки з важкого прокату — прим.)!».

Наче у воду дивилася.

«Минуло багато років — і я опинився на “Азовсталі” саме в рельсобалочному цеху, — сміється 61-річний Сергій Духно. — Я не шкодую. З мене вийшов хороший гідравлік».

Він пропрацював на заводі 36 років, до самої пенсії. У заводській лабораторії працювала дружина Сергія. Згодом на комбінат у прокатний цех пішов син.

Розповідає: «Звісно, я знав про існування бункерів, але ніколи не думав, що “Азовсталь” дасть мені не тільки роботу, а й прихисток. Я радий, що ми там опинилися. Якби залишилися в місті й ховалися під нашим будинком, то, певне, нас би вже не було. Багато моїх сусідів загинули в завалах».

Та піти в бомбосховище заводу вони вирішили не одразу.

«Тато, що робитимемо?». — «Нічого, перечекаємо. Буде, як в 2014-му. Вони постріляють, а ми їх зупинимо».  Сергій переповідає розмову з сином. Тоді, наприкінці лютого, він не вірив у масштабні бойові дії. Та й оборонні споруди за містом додавали впевненості.

«Коли почалися вибухи, то я порахував кількість “виходів”, розривів і вірогідність прильоту в наш будинок. Вона була мала. Я заспокоював рідних», — розповідає.

Але вже 1 березня снаряд впав за п’ять метрів від їхньої домівки. Замість дитячого майданчика зіяла велетенська вирва. Того ж ранку вони поклали двох кицьок у сумку, взяли йорка Керрі, тривожну валізу з документами, трохи харчів і пішли на «Азовсталь».

«Укріплення місту не знадобилися. Бо то була геть інша тактика війни. Росіяни знищували Маріуполь з неба квадрат за квадратом. А мені не варто було бути таким самовпевненим», —говорить Сергій.

Їхнє нове житло було на глибині десяти метрів. Величезна довга кімната 30 на 8 метрів, в якій на лавках могли сидіти під сотню людей.

«Пам’ятаю, як встигнув подумати: і розчахнулася земля під ногами і люди побачили пекло. Як згодом виявилося, ми і справді опинилися в його епіцентрі», — каже Сергій. 

Коли він із родиною спустився в бункер, там вже зібралося 19 людей. Згодом кількість поселенців зросла до 42. Всередині було холодно й вогко. Вентиляція не працювала через відсутність електроенергії. Першого дня було ще й темно. Але, на щастя, серед мешканців бункера виявилося два електрика. 

«Дуже героїчні люди. Знайшли в машинних залах акумулятори, тягли їх під обстрілами до нашого сховища. Потім якось підключили», — згадує Сергій.

Замість сонця були led-лампочки. Їх вмикали о 6 ранку і вимикали о 10 вечора. Ліжка облаштували з піддонів, які знайшли на території заводу. Так само довелося шукати теплий одяг. Робітники на заводі тримали ватяні куртки та штани. Саме в них і грілися мешканці бункерів. Температура на поверхні в ті дні березня коливалась між 0° і +5° за Цельсієм. 

Кожен ранок починався з окропу, зафарбованого кавою чи чаєм. Це був сніданок. На обід готували суп на всіх. На вечерю знову кип’яток з галетою. Кухню облаштували в сусідньому приміщенні. Готували на вогнищі. У бункері були запаси води та сухпайків. 175 штук, які розподілили на всіх, хто на той момент перебував в укритті. У кожному пакунку одна м’ясна консерва, одна рибна, дві каші — гречана і перлова, хлібці та галети. Мешканці бункера домовилися по черзі видавати щось зі своїх запасів у загальний котел. 

«Пам’ятаю, як  у перші дні людям було важко відмовитися від своїх побутових звичок. Приміром, жінки надто часто мили голову. Хоча вода, як і їжа, — вичерпний ресурс. Ніхто не міг сказати, як надовго ми тут застрягли і як правильно розподілити запаси, щоб уникнути голоду. Не одразу зрозуміли, що не варто пити сиру воду, оскільки потім, вибачте за подробиці, буде неприємно прибирати наш імпровізований туалет. А ще ж у всіх різні характери, в кожного свій світогляд. Це джерело конфліктів. Та не дивлячись на різність, ми всі сиділи в одному човні. І якщо ти з нього вистрибуєш, то помираєш», — розповідає Сергій.

Він визнає, що на адаптацію і прийняття нових реалій пішов тиждень. Але потроху, за словами Сергія, кожен у цій історії знайшов своє місце. Була група «дроворубів», які щодня ходили по різних приміщеннях заводу в пошуках деревини для вогнища. Зокрема, і син Сергія. Електрики пильнували світло. Хтось вишукував додатковий провіант. Доводилося порпатися в ящиках з особистими речами працівників. Там знаходили цигарки, залишки кави або цукру. 

«Були люди, яких поглинула апатія. Вони отримували свою порцію їжі — і все. І тільки діти як діти. Бігали, стрибали, малювали, гралися», — розповідає Сергій.

Час від часу в бункер навідувалися українські військові, приносили продукти — картоплю чи макарони. 

Кожен наступний день був схожий на попередні. Сергій прокидався, пив коричневий окріп, виходив на свій спостережний пункт, який облаштував біля виходу з укриття. Коли вдавалося знайти бичок, палив і щось собі міркував. «Син постійно бурчав: “Ну що ти сидиш, як той сич”. А я спостерігав, дивився на людей і якоїсь миті мені почало здаватися, що я читаю їхні думки», — говорить Сергій.   

Емоційно ж дні були різні: коли гірші, коли кращі. Добре, що в їхньому бункері ніхто серйозно не хворів і не отримав складних поранень. Проте зі збільшенням інтенсивності обстрілів «важко» перетворювалося на «нестерпно». Якщо спочатку траплялися затишшя хоча б на одну-дві години, то потім гуркіт не припинявся. Гради, міномети, корабельна артилерія, але найстрашніше — літаки. Дехто з мешканців взагалі жодного разу не залишав бункер і тижнями не бачив денного світла, не дихав свіжим повітрям. Сергій останнього разу вибрався на дах свого укриття 9 березня.

«Я тоді побачив смерть. Не такою, якою її малюють, а такою велетенською чорною рядниною. Мій будинок ще був цілий, але за ним — усе чорне. Мені здавалося, що ця чорнота наближається, поглинаючи все на своєму шляху. Це був такий стан паралічу й жаху. Я усвідомив, що все, чим жив до цього, зникло», — згадує чоловік.

Напевно, саме тоді вперше з’явилася думка, що треба йти далі. Почали мучити сни з дорогою. А потім стався потужний обстріл 15 березня, коли стіни їхнього укриття дрижали. 

«Я не сумнівався, що вони витримають. А от входи в укриття через авіабомбардування могло завалити. Тоді ми, заблоковані, повільно помирали би від голоду та спраги. Я чітко бачив цю картинку перед очима», — говорить.  

Тож Сергій з родиною вирішили прориватися самі, не чекаючи на офіційну евакуацію. Він розповів про плани знайомому військовому. Той не радив: «Там жорстко». Але якщо там жорстко, то жорстко буде і тут, міркував Сергій. Чекати, коли це станеться, було страшно. Сергій каже: «Бездіяльність ще більше придушувала волю до життя».  

25 березня він разом із родиною та ще двома сім’ями, загалом 12 людей, покинули бункер. Коли Сергій ночами обдумував план, малюючи в уяві карту їхнього порятунку, то не сприймав свою затію як авантюру.

Під час виходу з «Азовсталі» Сергій тричі піднімав очі до неба й шепотів два слова: допоможи мені. Хтось його почув. Бо вони все ж дісталися Запоріжжя. Дорога тривала п’ять днів. 120 км довелося пройти пішки. Численні російські блокпости, принизливі огляди російських військових. Наразі Сергій з дружиною — в Польщі у родичів.

«Ми, маріупольці, — люди, у яких вкрали минуле, яких позбавили майбутнього. Але це не найстрашніше. Ми загубились у теперішньому, — говорить Сергій. — Ми не можемо знайти себе в інших місцях. Попри все, я вдячний бункеру. Опинившись в небезпечній ситуацій, ми з дружиною стали ближчими одне до одного, стали одним цілим. Я пізнав свого сина. Можу сказати, що виховав хорошу людину. Ще в бункері він мені казав: коли ми вийдемо, він піде в армію. Вийшли. Тепер син — військовий».

Востаннє Тетяна поговорила зі своїм чоловіком Максимом Слободянюком 9 травня. Зі зведень телеграм-каналу полку «Азов» той день для захисників «Азовсталі» був таким: ворог здійснив 34 вильотів авіації, зокрема 8 вильотів стратегічних бомбардувальників. Не припиняла працювати ворожа корабельна та ствольна артилерія, реактивні системи залпового вогню, реактивні установки УР-77, танки тощо. Противник продовжував штурмувати «Азовсталь» за підтримки піхоти. 

З того часу Максим мовчав. 12 травня Тетяна вперше відвела їх чотирирічного сина в садок. Коли їхала забирати, їй зателефонували з невідомого номеру. 

«Я подумала, що то Максим», — каже Тетяна. 

«Ваш чоловік загинув», — почула вона в слухавку.

«Ми одружилися в 2018 році. 23 липня, якраз у день народження чоловіка, народився наш син Кирюша. Ми багато працювали. У 2020-му купили квартиру, у 2021-му — нову машину, подорожували Україною і за кордоном, багато часу проводили разом. У 2022-му планували народити доньку. Таке враження, що ми поспішали, ніби щось могли не встигнути»,  — розповідає дружина бійця.

Маріуполь став тією точкою на мапі, де Максим і Тетяна зустрілися. Тетяна народилася в Ялті, що за 30 км від Маріуполя, а Максим родом з Ямполя, що у Вінницькій області. Їх познайомили друзі. 

«Мені здається, що ми десь бачилися», — то були перші слова, які вони сказали одне одному. 

«Знаєте, є такий вираз — їм було призначено. Ось це відчувалось з першої миті, — говорить Тетяна. — За чотири місяці ми вже одружилися».

Вона працювала регіональним директором «Всеукраїнської служби таксі». Він служив у прикордонних військах у Новотроїцькому. Згодом перевівся в Маріуполь, щоби бути ближче до дружини та новонародженого сина. 

«Максим був дуже хорошим батьком. Я народила у 23 роки, було непросто. Але він мене підтримував. Прасував пелюшки, вночі подавав дитину. Завжди грався з сином. Вони – як найкращі друзі. Максим був по-справжньому прив’язаний до сім’ї», — розповідає вона про чоловіка. 

Батько Максима військовий. І Максим завжди хотів бути, як він. Тому пішов навчатися в Хмельницьку академію прикордонних військ. Працював старшим оперуповноваженим з транскордонної злочинності. Цього року планував вступати до магістратури, щоби продовжувати кар’єру. 

«Він точно знав, що це справа його життя. Ще курсантом побував під Кримом, коли в 2014 році там почався наступ Росії. Розповідав, як віз тіла своїх друзів назад в академію і як часом йому це снилося. Але це не змінило його намірів служити», — розповідає Тетяна.

«Давай домовимося: тільки-но все почнеться, ви того ж дня поїдете з міста. У тебе буде пів години на збори», — говорив їй Максим напередодні повномасштабного російського вторгнення. Він мав стривожений вигляд, але намагався заспокоювати Таню: «Варіантів не вижити у мене немає». А вже за кілька днів на Маріуполь полетіли російські  «Гради».

Тетяна з сином поїхали до Вінниці.  «Квартира, речі стали неважливими. Я навіть не дивилася на світлини з палаючими будинками. Нашого серед них не шукала», — розповідає Тетяна. Понад усе вона переживала за чоловіка, сильно схудла.  Бувало так, що зв’язок з Максимом, який з першого дня російського вторгнення захищав місто, переривався на 3-4 дні. І це, мабуть, було для Тетяни найскладнішим.

«Нам ніхто не казав, що вони на “Азовсталі”, та й нам заборонено таке запитувати, —розповідає Тетяна. — Але в квітні вже було зрозуміло, що залишився тільки «Азовсталь». Пам’ятаю, як спитала в Максима: ви там, де і всі? Він коротко відповів: так.  Він дуже мене любив і не хотів засмучувати. Тому завжди казав: “У нас все добре. Ми тримаємось, ми переможемо. Їсти є що, пити є що. Не хвилюйся. Скоро приїду, обійму”. І своє коронне: “Все буде добре”».

Він нічого не розповів про поранення. Ще в березні Максиму осколком відірвало палець на нозі. Вона згодом про це дізналася від чоловікового брата.  

«Якось Максим подзвонив по відеозв’язку. Він завжди був турботливий і веселий, але тоді в його очах з’явився такий великий сум», — згадує Тетяна. Він зізнався дружині, що вони майже не сплять, бо навколо постійно гримить і вибухає, погано їдять.

«Але я не могла навіть припустити, що Максима не стане. Він же з досвідом, підготовлений, мотивований. За його плечами десять років служби. Він стільки разів потрапляв під обстріли. Я не сумнівалася, що він впорається», — говорить.

У той день Максим з п’ятьма побратимами потрапили під авіаудар. На будівлю, в якій вони перебували, скинули бомбу. Споруда склалася, ніби з картону. Всі шестеро бійців опинилися під завалами. Дістати тіло Максима вдалося тільки наступного дня.

Отримавши звістку, Таня десять днів не виходила з дому. Потім вона зрозуміла: що довше лежить, то гірше стає. Тому зібралася і поїхала на роботу. 

«Це те, що мене підтримує і відволікає. А душевний спокій настав, коли ми поховали Максима», — каже Тетяна. 

Кожної суботи вони разом із сином йдуть на кладовище. Тетяна чесно сказала Кирилу, що тата більше немає. Що плаче, бо любить його. На те він відповів: «Не плач, тата можна любити, навіть якщо його немає». 

«Я пишаюсь усіма, хто був на “Азовсталі”, ризикував життям, залишаючись там до останнього. Це безстрашні оборонці, — говорить Тетяна. — У них багато волі».