Люди підземелля. Як металургійний комбінат «Азовсталь» став фортецею українських оборонців Маріуполя й прихистком для сотень мирних маріупольців
«Найстрашніше — це поранені діти». Історії медиків, які рятують людей в окупації та на передовій
«Щоб приготувати їсти, ми топили сніг. І різали труби в підвалі, зливали воду», — Ольга, 30 років, Маріуполь — Бердянськ
«Я втратила тата. Боюсь втратити ще когось із рідних», Софія Денисенко, 25 років, Васильків
«Я вигрібала дітей з-під завалів, поки з мене текла кров», — Юлія Матвієнко, 33 роки, Чернігів
«Дев’ятнадцять собак тягнули нас у різні боки», Анастасія Тиха, 20 років, Ірпінь
«У київських лікарів зміна зараз триває не добу, а тижні», — Оксана Сіренко, 37 років, Київ
«У нашу квартиру в Маріуполі потрапив снаряд. Чи була там наша бабуся у момент удару — невідомо. Зв’язку з рідними немає вже два тижні», – Катерина Радик, 21 рік, Маріуполь — Київ
«Тут я принесу більше користі. Куди мені їхати?», — Олександр Заклецький, 43 роки, Київ.
«У Маріуполі вже не дивуєшся, коли помирають твої сусіди або друзі, не відвертаєш очей від мертвих тіл», — Алевтина Шевцова, 32 роки, Маріуполь
«До нас зайшли росіяни, наставили зброю та сказали, що їм потрібні ключі від нашої машини», Анастасія, 22 роки, Тростянець
«Пролунав вибух. Сусідня п’ятиповерхівка зменшилась на чверть, горіла», Іван Перепелиця, 33 роки, Буча
«Нам сказали йти додому. Та ми розуміли, що дому більше нема», — Іванна Грабовляк, 23 роки, Гостомель
