Війна. Історії з України
«Відкриваєш вікно — і бачиш чорні та безлюдні багатоповерхівки. А ще недавно Буча була затишною та світлою. Не віриться…», — Вікторія Куриленко, 46 років, Буча
«Жодних думок — просто дикий страх за життя. Я всі ці дні просто виживала», – Каріна Нагорна, 25, Ірпінь
«На сьомий день чоловіку подзвонили з роботи та сказали «Рятуйтеся, як можете. Ірпінь захопили». Це врятувало нам життя», – Інеса, 25 років, Ірпінь-Львівщина
«Ми точно не програли і не програємо», — Костянтин Рєуцький, 47 років, Луганськ — Київ
«Я мрію якомога скоріше повернутися додому, навіть якщо там лишився тільки фундамент», — Оксана Туник, 36 років, Київщина-Хмельниччина
«Я за тиждень забула, як виглядає мирне життя», – Анна Чаплигіна, 37 років, Буча – Хмельницький
«Ми тут саме тому, що небезпечно. Відвертати небезпеку. Захищати Київ», – Євгенія Закревська, Київ
«Мама відчайдушно молилась, але це лиш дратувало», – Микита Моталигін, 20 років, Волноваха
«Невідомо, що безпечніше — залишатися без їжі вдома чи їхати під обстрілами», – Анастасія Старостенко, 29 років, Маріуполь – Київ – Івано-Франківськ
«Мама в раю, а мої рідні — у пеклі. А я — за сім тисяч кілометрів», — Юлія Яшнікова, 22 роки, Чернігів — Пхукет
