Люди підземелля. Як металургійний комбінат «Азовсталь» став фортецею українських оборонців Маріуполя й прихистком для сотень мирних маріупольців
«Найстрашніше — це поранені діти». Історії медиків, які рятують людей в окупації та на передовій
«Невідомо, що безпечніше — залишатися без їжі вдома чи їхати під обстрілами», – Анастасія Старостенко, 29 років, Маріуполь – Київ – Івано-Франківськ
«Мама в раю, а мої рідні — у пеклі. А я — за сім тисяч кілометрів», — Юлія Яшнікова, 22 роки, Чернігів — Пхукет
«Після війни я поставлю свічку за всіх, хто помер. За всіх своїх учнів, які не повернуться з війни. Я не знаю, скільки мені буде потрібно свічок. Я поки не хочу рахувати», — Ліда, 55 років, Біла Церква
«Для тварин в зоопарку або притулку найстрашніше залишитися без опалення і кормів. Треба було шукати можливість вивезти ведмедів», – Марина Шквиря, 40 років, Київ
«На вулицях по три дні лежали трупи, бо їх не було кому забрати», — Стефан, 23 роки, Нова Каховка
«Ненависть до росіян у всій країні величезна, їх тут ніхто не чекає», — Андрій Фоменко, 44 роки, Суми
«Є можливість — тренуйтесь! Війна закінчиться, а далі рухатися треба», — Микола Левчик, 29 років, Київ
«Жінки, які намагаються врятувати невинних дітей, отримують постріли в голову», – Ганна, 26 років, Каховка
«Ми виїхали з тим, що взяли з собою в підвал. Я закинула в сумку флешку з фотографіями», — Наталя, Київ — Львів
«Ми бігли в укриття і бачили вибух», — Альона, Запоріжжя — Львів
«Шестирічні діти вже розрізняють звуки реактивних систем залпового вогню», – Аліна, Харків – Львів
