Люди підземелля. Як металургійний комбінат «Азовсталь» став фортецею українських оборонців Маріуполя й прихистком для сотень мирних маріупольців
«Найстрашніше — це поранені діти». Історії медиків, які рятують людей в окупації та на передовій
«Я просто народився чоловіком, українцем, на чию землю прийшли північні пацюки й мудаки», — Антон Малиновский, 26 років, Київ — с. Мархалівка
«У 2014-му ми теж ховалися в підвалах, а зранку йшли на роботу», — Софія, 30 років, Київ
«Постійно прислуховуюсь до різних звуків, кожен із них може бути початком обстрілу», — Ірина, 36 років, Херсон
«Вбити можуть просто так, і ніякої логіки тут немає», – Лі Білецька, 27 років, Херсон
«Люди зі сходу не сплять, бо там обстріли. А ми не спимо, бо нам страшно за них», Мар’яна Писанчин, Львів
«З цією війною я зрозуміла, що Бог дійсно сміється над нашими планами», — Наташа Нагаєвська, 23 роки, Бар-Вишгород (Київська область)
«Мрію поїхати в Росію після війни і творчо спаплюжити могилу Путіна», — Алла (84 роки) і Толя (89 років), Харків
«Я дивлюсь на сина і боюсь, що ми не побачимо, як він виросте», — Олександра, 23 роки, Київ — Кролевець
«Зрозуміли, що у валізу треба вмістити все життя», — Вікторія, Київ — Львів
«Я боюся отримати повідомлення про смерть колег, знайомих та друзів», – Ірина Земляна, 34 роки, Київ
«Таке враження, що життя припинилося», — Тетяна, 43 роки, Херсон
