Люди підземелля. Як металургійний комбінат «Азовсталь» став фортецею українських оборонців Маріуполя й прихистком для сотень мирних маріупольців
«Найстрашніше — це поранені діти». Історії медиків, які рятують людей в окупації та на передовій
«Десь у ті дні путін погрожував ядерною зброєю. Нас погнав страх», Марія Маргуліс, 29 років, Київ
«Поранена бабуся — хіба вона нацистка, бандерівка? Так не має бути», – Олексій Божко, 25 років, Харків
«Росіяни виламали двері та поселилися в будинку знайомих, які виїхали раніше. Навіть їхній одяг одягали», – Катерина, 37 років, Бучанський район
«Кожен наступний звук може бути кулею чи снарядом, що влучає у тебе», Роман Закревський, 35 років, Чернігів
«Відкриваєш вікно — і бачиш чорні та безлюдні багатоповерхівки. А ще недавно Буча була затишною та світлою. Не віриться…», — Вікторія Куриленко, 46 років, Буча
«Жодних думок — просто дикий страх за життя. Я всі ці дні просто виживала», – Каріна Нагорна, 25, Ірпінь
«На сьомий день чоловіку подзвонили з роботи та сказали «Рятуйтеся, як можете. Ірпінь захопили». Це врятувало нам життя», – Інеса, 25 років, Ірпінь-Львівщина
«Ми точно не програли і не програємо», — Костянтин Рєуцький, 47 років, Луганськ — Київ
«Я мрію якомога скоріше повернутися додому, навіть якщо там лишився тільки фундамент», — Оксана Туник, 36 років, Київщина-Хмельниччина
«Я за тиждень забула, як виглядає мирне життя», – Анна Чаплигіна, 37 років, Буча – Хмельницький
«Ми тут саме тому, що небезпечно. Відвертати небезпеку. Захищати Київ», – Євгенія Закревська, Київ
