Люди підземелля. Як металургійний комбінат «Азовсталь» став фортецею українських оборонців Маріуполя й прихистком для сотень мирних маріупольців
«Найстрашніше — це поранені діти». Історії медиків, які рятують людей в окупації та на передовій
«Коли поїзд на Львів рушив, в напрямку руху прилетів снаряд. Люди буквально прощалися з життям», – Надія та її дочка Єлизавета, Київ — Львів
«Боляче і незручно перед батьками — вони не захотіли евакуюватись», — Дарина, Київ
«Не знаю, що було вчора, а що позавчора. Знаю тільки, що весь час бомблять», — Анна, 25 років, Донецьк—Харків
«Раніше думав, що інші народи чимось кращі. Тепер пишаюсь, що я — українець», — Тарас, 23 роки, Донецьк — Житомир
«Я знаю, що це таке — вирости на державній пропаганді», — Дар’я, 25, Актобе (Казахстан) — Харків
«Найбільший страх — що не зможу побачити рідних», — Мар’яна, 26 років, Київ
«Не знаю, чого ще боятися. Найгірше вже сталось», — Богдан Синявський, 28 років, Дебальцево — Харків
«Є тільки ненависть до людей, які це роблять», — Діана, 22 роки, Харків
