Анні Грувер 25 років. Вона поетка, есеїстка та критикиня. Народилася в Донецьку, але в 2014 році, коли почалася війна, батьки переїхали до Харкова і вирішили заново відбудовувати тут життя.
У перший день весни, 1 березня 2022 року, Харків почали бомбити.
«Сьогодні о восьмій ранку я прокинулася від надзвичайно сильного вибуху. Мій дім – біля Оперного театру, на вулиці Римарський. Це самісінький центр міста. У нас повибивало шибки майже на всіх поверхах. Довкола будинку все у склі. Це пекло. Пекло! І чомусь саме цього разу не було чутно сирен», — розповідає Анна.
Анна нікуди не поїхала з Харкова, тому що це її дім. Каже, відчула це місто й навіть проросла в нього. Тут жив її дідусь. Тут живе її старенький собака. Вони не можуть кинути один одного.
«Війна дуже змінила відчуття часу. Я не знаю, що було вчора, а що позавчора. Знаю тільки, що весь час бомблять. І от сьогодні вибухи вже дісталися центру», — каже вона.
Анна говорить, що не відчуває гніву. Натомість всі свої почуття зараз намагається переплавити у віру, любов до близьких та вдячність до захисників.
А ще вона певна, що вибір людей, які залишаються у містах під час бойових дій, важливий:
«Сьогодні я листувалася з дівчиною з іншого району у Харкові. Вона бачила, як біля неї вибухнула автівка. І вона в розпачі від того, що нічого не могла з цим вдіяти. Їй весь час здається, що вона робить замало. Намагаюся переконати її, що наша присутність важлива для захисників. Так вони розуміють, що воюють не за порожні будинки, а за живих людей. І ми маємо стати для них тилом, стіною, підтримкою. Ми маємо відчувати себе корисними, навіть якщо наше головне завдання зараз — просто вижити».
Війна дивним чином об’єднує. Анні пишуть люди, яких вона вже не пам’ятає, та пропонують підтримку або цікавляться справами. Сусіди патрулюють вулиці, охороняють будинок.
Найстрашніше для Анни – дивитися на дітей в укритті. На те, які вони розгублені. Як туляться до батьків. Як батьки намагаються їх розважити. Як вони граються з тваринами.
«Коли я бачу це, думаю, що ми якось мусимо все це пережити. І після війни розповідати про цей жах так голосно, аби він не міг повторитися. Після війни я мрію написати дитячу книжку про цю темряву, аби наші діти ніколи не допустили її у своєму житті».
