Війна. Історії з України

Українці розповідають, як вони живуть у війні

«Важко вдруге переживати окупацію». Історія 68-річної Тетяни, яка покинула рідний Донецьк, але не хоче залишати Бердянськ

від | 20 Липня 2022 | Berdiansk

Проілюструвала Даша Клочко

Донеччанці Тетяні Макаренко 68. Якби не війна Росії проти України, доглядала б онуків – має чотирьох. Натомість вже вісім років жінка не має власного дому – росіяни зруйнували її будинок в Донецьку ще 2014-го, під час першого етапу наступу на Україну. Відтоді вона живе в Бердянську, окупованому росіянами 28 лютого 2022-го. І лиш мріє побачити колись дітей та онуків – ті змушено виїхали до російського Ульяновська. 

«Вісім років тому росіяни приїхали до Донецька звільняти нас від нациків. Я хотіла б подивитись, де вони? – обурюється жінка. – У мене було нормальне життя: робота, сім’я, друзі… Але тут з’явилися визволителі. Коли я переїхала до Бердянська, мені було більше 60-ти. У такому віці складно розпочинати нове життя. Але я влаштувалась. В тільки почало все налагоджуватися, тільки звільнилася від депресії, знову приїхали мене звільняти!»

Бердянськ – невелике місто в Запорізькій області. Тут була затишна атмосфера курорту – воно розташоване на узбережжі Азовського моря. У Донецьку Тетяна працювала продавчинею. В Бердянську заробляла, доглядаючи за старшою жінкою. Розраду шукала у вірі – відвідувала невеличку церкву, знаходила там нових друзів. 

Наприкінці лютого російська армія почала бомбардувати Маріуполь. До окупованого, але спокійнішого Бердянська почали приїжджати знесилені маріупольці. Разом із громадою своєї церкви Тетяна стала допомагати втікачам. Стояла у численних чергах, щоб купити для них хліб. Коли хліба не стало, сама пекла коржики з борошна й води. Допомагала розселяти переселенців, збирати для них одяг. 

Багато-хто потребував простої людяної бесіди – щоб не засуджували, вислухали та підтримали, згадує жінка. 

«Найбільше запам’яталася дівчинка років десяти-дванадцяти. Вона була така тиха і сумна, що мені захотілося її обійняти. А люди сказали, що не треба цього робити, бо в неї поранена рука. Виявилося, що обробляли руку в підвалі підручними засобами й без анестезії… Уявляєте, що пережила ця дитина?!»

Жінка розповідає, що люди, які заходили до бердянської церкви після місячного перебування у маріупольських підвалах, були ніби заморожені. Найбільше вражали їхні очі – скляні та сумні. Вони дивувалися світлу та теплу, раділи можливості прийняти душ, ділили їжу порівну. Ночували та їхали далі. 

«На ранок вони ніби відтаювали, – каже Тетяна. – Погляди ставали ясними, на обличчях з’являлися усмішки. Дуже приємно зараз отримувати від них слова подяки з усіх куточків світу».

З кожним місяцем маріупольців ставало все менше, проте тих, хто потребує допомоги в Бердянську, лише більшало. Це і літні люди, яких вимушені були залишити рідні; домашні тварини, також залишені в окупації; хворі, які не могли купити собі медикаменти.

Найбільше бердянці потребували ліків від цукрового діабету, високого тиску, серцевих хвороб, а ще підгузків для дорослих.

Полиці аптек майже спорожніли, пошта не працювала, тому за доставку взялись приватні перевізники. Водії вивозили людей з Бердянська до Запоріжжя, а назад везли замовлення. Через бойові дії посилки долали відстань в 200 км із українського Запоріжжя до окупованого Бердянська по три-чотири тижні. Тетяна формувала списки ліків, замовляла у перевізників, а отримавши, продавала по аптечній ціні, за чеками. 

Готівки в Бердянську з кожним днем стає все менше і менше. Тому Тетяна взялась збирати на свою картку гроші від бердянців та просить тих-таки перевізників знімати кошти на українській території. Гроші роздає людям без відсотків. Хоча місцеві міняли просять за таку послугу 10-12% від суми.

«Зараз такий час, що люди не мають грошей. А наживатися на біді інших – гріх».

З кожним місяцем життя під окупацією стає складнішим. З кінця травня в місті глушать сигнал українських операторів мобільного зв’язку. Банки не працюють.  

«Скільки ми записувалися в черги до банків, списки сягали 6 тис. осіб, а все дарма. Натомість до Пенсійного фонду дикі черги на здачу документів для отримання одноразової допомоги від Росії. Дають по 10 тис. рублів. Майже до бійки доходить! Також люди активно купують російські сімки – на рахунку є 100 рублів, які дозволяють підключитися до інтернету та російських операторів. Спочатку сімки коштували по 240 гривень, зараз можна знайти і по 70. Але зв’язок все одно поганий».

Через слабкий сигнал люди збираються купками у точках, де можна спіймати хоч якусь мережу. Більшість VPN-сервісів не працюють. 

«По телевізору показують російські телеканали, – розповідає жінка. – По радіо крутять російські фронтові пісні. Я не дивлюсь і не слухаю – бережу нерви».

У червні бердянцям почали пропонувати російські паспорти. Тетяну засмучують черги з тих, хто бере. На її думку, ті не вірять у визволення міста й підкорилися новій владі. 

Місто перетворилось на стихійний ринок взірця 1990-х. З імпровізованих прилавків продається усе – від алкоголю до спідньої білизни. Після того, як о 15:00-16:00 торгівлю згортають, вулиці порожніють. Містом ходять патрулі, які виловлюють порушників комендатської години, яка починається о 20:00.

Продукти на прилавках знову з’являються, але ціни високі. Замість супермаркетів АТБ відкрилися магазини російської мережі «Мера». Розраховуватися можна лише готівкою. Ціни ставлять в рублях та в гривні.

З 28 червня окупаційна влада міста встановила новий курс української гривні до російського рубля: півтора російських рублі дорівнюють одній українській гривні.

Медикаменти теж почали завозити, але асортимент обмежений. 

«Фармацевт сказала, що з початку війни нічого українського не отримувала, все російське», – каже Тетяна.

Крім проблем зі зв’язком, у місті труднощі з електрикою. Так, від 12 червня півміста перебувало у темряві. Тоді, на День Росії, який тут відзначали окупанти, сталося три вибухи в районі трансформаторної підстанції біля ТЦ «Амстор». Відновленню світла через кілька днів дорослі раділи, як діти. 

Газопостачання припинилось ще в лютому.

Щодня з району бердянського порту чутно вибухи. Тільки 20 червня їх було 14. Окупанти кажуть, що розміновують порт, а партизани – що не дають розслабитися росіянам. А поки детонують боєприпаси, мешканці здригаються від жаху і моляться, каже Тетяна.

Завжди привітна та енергійна, тепер вона майже ні з ким не спілкується. Подруги доглядають за покинутими будинками та тваринами знайомих. Навіть на море сходити ні з ким. 

«Мені важко знову переживати окупацію, – зізнається Тетяна. – Намагаюся переключатися: багато молюся, милуюся природою, в’яжу одяг та ковдри».

Попри важкі часи, жінка прийняла для себе тверде рішення – залишатися в місті й чекати.

«Я нікуди їхати не збираюся, бо нікуди, – пояснює Тетяна. – Моє місце тут і я вже не хочу переїжджати. Ми чекаємо на нашу свободу, ми чекаємо на Україну!»

Авторка – Альона Семко

Редакторка – Оксана Мамченкова

Ілюстраторка – Даша Клочко

Перекладачка – Христина Михайлюк

Інші історії

«Я прощався зі своєю пекарнею багато разів». Як переживають війну малі бізнеси в Україні

«Я прощався зі своєю пекарнею багато разів». Як переживають війну малі бізнеси в Україні