Авторка тексту — Марія Банько
Редакторка — Марія Семенченко
Ілюстраторка — Надія Матвійчук
Повномасштабна війна Росії проти України докорінно змінила життя українських митців та роботу культурних інституцій. Деякі театри перетворилися на притулки для переселенців та гуманітарні штаби. Військові частини та бомбосховища стали звичним місцем для проведення концертів. Письменники та музиканти захищають країну лавах Збройних сил України. Ті ж, хто залишається в тилу, значну частину свого часу присвячують волонтерству.
У травні 2022-го Український культурний фонд провів опитування серед українських митців та діячів культури. Результати показали, що більшість представників української культурної спільноти продовжують займатися професійною діяльністю навіть в умовах вимушеного переселення. Значна частка поєднує це з волонтерською діяльністю та іншими видами допомоги державі в боротьбі з російським агресором. 54% респондентів переконані, що теперішня ескалація стимулюватиме появу нових митців та нових мистецьких напрямів у повоєнний час, а майже 77% респондентів очікують збільшення попиту на українську культуру в цілому. Також абсолютна більшість опитаних переконана, що війна зробить Україну сильнішою, а згуртованість українського народу — запорука її перемоги.
Ми зібрали п’ять історій — музиканта, поета, режисерки, художниці та працівниці театру — про те, як російське вторгнення змінило їхнє життя і творчість, як проживають війну та в якій роботі вони зараз бачать сенс.
«Це головне завдання українських митців — говорити правду»
Остап Сливинський — український поет, перекладач та літературознавець, член Українського ПЕНу. З початком російського повномасштабного вторгнення поєднував роботу і волонтерську діяльність. Автор проєкту «Словник війни», Львів
Остап Сливинський живе у Львові — місті, яке за час повномасштабної війни прийняло понад 200 000 людей, що приїхали сюди з більш небезпечних регіонів України. З перших днів він працював волонтером на вокзалі та в притулках для переміщених осіб.
«Люди, яких війна вирвала з нормального способу існування, виглядали абсолютно розгубленими», — згадує він. Тож задача волонтерів полягала в тому, щоб нагодувати та зігріти, поділитися інформацією, допомогти зорієнтуватися, що ж робити далі.
Прибулі по-різному справлялися з жахом війни: хтось замикався в собі, а хтось навпаки мав потребу бути почутим. «Люди привозили з собою не тільки себе, свій страх, свою розгубленість, але й історії. І мені випала роль першої людини, поряд з якою вони відкривалися. Це велика відповідальність — бути слухачем цих історій, бо ніколи такого вже не буде, ніколи більше ці люди не будуть розповідати вперше про щойно пережите», — розповідає Остап.
Можливості записувати ці розповіді не було, тож Остап їх просто запам’ятовував, а потім шукав форму для цього матеріалу. Так натрапив на ідею «Словника війни», в якому кожне слово — це певний ключ для розуміння контексту, а всі історії, великі оповідки та нариси на кілька речень, ніби стають рівноправними.
«Як філологу мені було цікаво спостерігати, як слова змінюють своє значення. Як з’являються слова з минулого: «бомбардування», «фільтраційний табір». Їх не мало би бути в нашому щоденному вжитку. Хіба що вони могли б існувати як метафори. Але, здається, вже ніколи вислів «бомба-ракета» ми не зможемо вживати, як колись», — додає він.
Наразі у «Словнику війни» приблизно 70 історій. Деякі з них записує сам Остап, деякі надсилають співавтори. Робота над проєктом триватиме до кінця літа, потім «Словник війни» мають видати. Вже зараз ці історії перекладені різними мовами: їх публікують світові ЗМІ та читають зірки кіно. Як-от британська кіноакторка Тільда Свінтон, яка зачитала «Словник війни» на літературному фестивалі Deep Water Festival у США.
Остап — віце-президент PEN Ukraine. Разом із колегами він намагається підтримати українських письменників, а також донести світу правдиву інформацію про події в Україні. PEN Ukraine започаткували стипендіальну програму для письменників, випускають ньюзлеттер про ситуацію в Україні, проводять поетичні читання «Поміж сирен» та організовують «Діалоги про війну» (Dialogues on war) — бесіди українських та світових інтелектуалів, в яких, зокрема, беруть участь Нобелівські лауреати.
Остап наголошує на важливості діалогу українських митців зі світом, але водночас розповідає про те, наскільки важким він подекуди є: «Якщо над тобою не літають ракети, важко зрозуміти того, над ким вони літають. Це пастка, неподоланна тріщина. Люди ніби розчулюються та співчувають, а потім ставлять питання, що заганяють в глухий кут: “А чому ви просто з ними, росіянами, не поговорите?”»
Додає, що ця війна є незрозумілою для багатьох людей у світі саме через свою архаїчність: «Інтелектуальна спільнота дивується, коли ми говоримо, що не може бути ніякої спільної відповідальності Росії та Заходу за цю війну. Натомість є агресор та жертва. І що українці воюють за саму можливість свого існування. Це щось з далекого Середньовіччя. Людям важко визнати, що ми живемо у дуже вразливому світі без запобіжників. Що глобальна безпека та економічна рівновага не рятують, бо з’являється тупа архаїчна сила, ладна знищити будь-яку систему».
Остап вважає, що культурне життя не має зупинятися навіть під час війни. І хоча мистецтво не є такою ж зброєю, як гаубиці, і не може захистити від обстрілів, воно має постійно нагадувати про цінності: «Мистецтво має існувати, щоб ми не стали такими, як ті, хто прийшов нас убити. Коли вони спрямовують на світ всю силу своєї пропаганди, фактично створюють викривлену реальність, ми маємо вийти з цього зачарованого кола, говорячи правду. Це головне завдання українських митців — говорити правду».
«Перегляд фільму — це ніби повернення нормальності, яку в нас відібрали»
Надія Парфан — кінорежисерка, продюсерка, засновниця онлайн-кінотеатру «Такфлікс», членкиня Української кіноакадемії, Київ
Надія зустріла початок повномасштабної війни в Дахабі, що в Єгипті. Кілька тижнів вагалася, чи варто повертатися в охоплену вогнем Україну, чи краще залишатися і займатися волонтерством у безпечному місці. Хоча вона допомагала знайомим евакуюватися з гарячих точок та організовувала благодійні кінопокази, позиція спостерігачки викликала відчуття безсилля. Зрештою все вирішив сон: «Я часто бачу сни-фільми. Того разу це було роуд-муві про дорогу в незвичайну країну, в якій точиться війна. Я прокинулася й чітко вирішила повертатися. Я мала не просто додивитися це кіно. Я мала його зняти».
Для того, щоб зафільмувати своє повернення додому, Надія потребувала свою камеру: її передавали в Дахаб через кілька кордонів. Та й сама дорога була непростою: літаком до Австрії, а потім через пів Європи — до Києва: «Дорогою я багато знімала, волонтерила, зустрічала різних людей. У будинку моє бабусі в Івано-Франківську, наприклад, жили аж п’ять родин переселенців».
Надія дісталася Києва в перші дні після деокупації півночі України: «У повітрі все ще відчувався страх. Це були постійні емоційні гойдалки від тотального жаху до ейфорії, коли в один день ти потрапляєш на ексгумацію тіл в Бучі, а потім зустрічаєшся з друзями, які радіють твоєму поверненню».
В Україні Надія працює над багатьма проєктами. Один з них — документальна стрічка про українських айтівців, інший — фільм про те, як київський кінотеатр «Жовтень» виживає під час війни.
Команда онлайн-кінотеатру українського кіно «Такфлікс», який заснувала Надія, також працює, хоча розробник сайту — мобілізований, веб-дизайнер пережив окупацію, а дизайнерка евакуювалася до Німеччини.
У перші місяці після вторгнення «Такфлікс» проводив благодійні покази в різних країнах: «Чи не найбільш емоційним був показ стрічки «Маріуполіс» у республіці Гана. Це був той момент, коли Маріуполь знищували, але в світовому інфопросторі ніби запала тиша. Тож ми спеціально влаштовувати покази фільмів про місто, робіт маріупольських авторів, щоб хоча б так привернути увагу до того, що відбувається». Режисер «Маріуполіса» Мантас Кведаравічюс загинув, працюючи над другою частиною фільму в окупованому Маріуполі.
Надія говорить: «Я не вмію воювати, не можу рятувати людей власноруч, але я можу хоча би знаходити гроші й передавати їх тим, хто знає, що робити». Тож «Такфлікс» перераховує 10% від кожного проданого квитка у фонд «Повернись живим». Крім того, реалізує проєкти адресної допомоги: наприклад, 100% коштів з продажу квитків на стрічку «Не все буде добре» передають в батальйон, де служить Хелена Максьом, одна з режисерок фільму.
Також Надія багато думає над тим, які меседжі вона як режисерка та продюсерка може донести світовій спільноті. «Між нами та іноземцями зараз цивілізаційна прірва. Ми стільки пережили і зрозуміли, у нас є 30 мільйонів інсайтів. Але важко якось говорити про це, перебуваючи в Україні. Я розумію, що потрібно час від часу виїжджати, влаштовувати офлайн-події. Треба упакувати наш досвід у глибокі та тонкі меседжі, аби нас зрозуміли. Не можна просто показати фото з горами тіл, треба винаходити більш складні форми, якщо ми хочемо бути почутими», — говорить вона.
І додає: «Ми маємо говорити зі світом, але також маємо й далі надавати доступ до якісного кіно в Україні. Кіно потрібне. Перегляд фільму — це ніби повернення нормальності, яку в нас відібрали. А ще хороше кіно вміє зцілювати душі».
«Я не хочу естетизувати війну, але мені цікаво працювати з красивим та драматичними речами»
Люся Іванова — українська художниця, наразі — учасниця мистецької резиденції у Відні
23 лютого Люся Іванова приїхала з Києва до Дніпра: за два дні у місті мала відкритися її персональна виставка. 24-ого почалося російське вторгнення, і Люся залишилася у місті.
Вона згадує: «Спочатку я не думала, що зможу малювати. Не думала, що виживу. Я забула, ким я є і ким працюю. Все це здавалося неважливим. Лише після другого тижня у мене з’явилося бажання якось фіксувати дійсність».
Перше, що вона намалювала — вікно, заклеєне скотчем. Воно дуже контрастувало з орхідеями, що розквітли на підвіконні. Робота називається «Вікно з підозрілим видом».
Загалом у Дніпрі художниця створила цілу серію таких робіт: «Підозрілий чоловік підходить ближче до мене», «Пейзаж з підозрілою людиною».
Люся не дозволяла собі фотографувати на вулицях, аби її не сприйняли за диверсантку, також боялася, що в кадр потрапить щось заборонене. Натомість по пам’яті малювала місто, особливо ті речі, що були красивими і «підозрілими» водночас: «Місто було дуже напружене. Люди весь час підозрювали один одного в чомусь, ніби були напоготові. Коли ти йдеш ніби мирним містом, бачиш качечок на воді, а в цей час починається повітряна тривога і луна розносить її над Дніпром — це якийсь сюрреалізм».
Повітряним тривогам присвячена окрема серія робіт: «Щоразу, коли лунав вибух, наші сусіди падали на підлогу. Мені хотілося зафіксувати цей стан «приклеєності», коли ти хочеш так втиснутися в підлогу, ніби стати нею. Я так лежала і дивилася вгору на шафу-купе з великим дзеркалом. Коли «приліт» стався неподалік від нас і я почула вибухи, подумала: якби ракета влучила в наш дім, то я би загинула — мене би поранило осколками цього дзеркала».
Кілька разів Люся ходила плести разом із волонтерами маскувальні сітки: «Це було незвично красиво. Чи то живопис, чи то лендарт. Мені дуже сподобалося робити щось разом з іншими. Це давало відчуття, що можна не просто перебувати в шоці, а ще й якось діяти».
Тривалий час Люся не хотіла залишати Дніпро. Їй здавалося: якщо вона поїде, то «зрадить» місто. Але галерея The Naked Room, з якою співпрацювала художниця, допомогла їй отримати стипендію від резиденції у Відні, і Люся скористалася цією можливістю. Зараз вона перебуває в Австрії, до цього в квітні встигла поїхати до Венеції на бієнале.
Вона говорить:
«Де би я не була, війна подорожує разом зі мною. У Венеції мені було дуже важко прийняти красу навколо. Я раділа їй, але водночас стояла ображена на неї: бо ось ця краса, і в цей же час на цьому ж континенті — війна».
Так Люся почала створювати серію робіт, в яких сюжет частково розкривається через назву і по-різному зчитується людьми з досвідом війни та без нього: «Наприклад, я намалювала чорні пакети з листям. Для всіх просто пакети, а люди з України бачать в них пакети для тіл. А в чайці впізнають безпілотник».
У Відні Люся живе навпроти парку з атракціонами. Коли вони гудуть, а люди починають кричати, Люсі здається, що це чергова повітряна тривога, але потім вона згадує, що у Відні немає війни.
В Австрії Люся знову почала працювати з олійними фарбами: «Ідея цих робіт з’явилася, коли друг військовий прислав мені фотографії людей і тварин, зроблені через тепловізор. А ще він написав, що тепер іноді бачить сни в таких кольорах. Мені це так запам’яталося, що я вирішила працювати в цьому полі».
У Люсі ще не було виставки у Відні, поки її роботи бачить лише кураторка та знайомі. Але вона помічає, що люди в Європі ніяковіють, коли йдеться про війну в Україні: «Всі ніби хочуть добра, але намагаються уникнути цієї розмови. Може, бояться поранити. Може, просто не знають, що робити з цією інформацією».
Тож вона намагається жити, триматися, рефлексувати і шукати форми для висловлювання: «Я не хочу естетизувати війну, але мені цікаво працювати з якимись красивим та драматичними речами. Я не можу відкрито показувати якусь трагедію. На моїх картинах війна — це ситуація, в яку потрапляє суб’єкт. Але навіть на війні його емоційне життя триває. Принаймні, його ілюзія».
«Під час війни театр стає мистецьких укриттям»
Вікторія Солов’юк — театрознавиця, журналістка, поетеса, PR-менеджерка Театру ім. Лесі Українки, Львів
Театр ім. Лесі Українки у Львові — це сучасний театр, який багато експериментує та не боїться незручних проєктів. Протягом восьми років культурна інституція вже неодноразово працювала із темою війни в України (вистави “Timetravellers”, “Герої Хаосу”, “Галдамаш”, “Війна, що змінила Рондо” та ін).
Щороку команда обирає слоган, який слугує певним маркером та анонсує проєкти сезону. Ще минулого літа в театрі вирішили, що в цьому театральному сезоні цим слоганом стане «Сезон без страху». Тоді йшлося про сміливість тем, які піднімає театр на своїй сцені. Наприклад, у вересні 2021-го з’явилася вистава “146 зірок, видимих неозброєним оком”, яка говорить про життя ЛГБТ-людей у Львові. Однак з початком повномасштабної війни цей слоган набув абсолютно нових сенсів.
Одразу після початку російського вторгнення театр повністю переформатував свою роботу: перші місяці тут не було ані вистав, ані репетицій, натомість команда запустила вісім різних волонтерських напрямів. У приміщенні виставкового центру та школи театру облаштувати шелтер для внутрішньо переміщених осіб: через нього пройшло 400-500 людей. В шелтері можна було залишатися на термін до п’яти днів. Але команда театру не тільки давала тимчасовий прихисток, але й проводила кураторську роботу: допомагала людям спланувати подальші дії.
Ще в одному приміщенні облаштували пункт збору гуманітарної допомоги. Вікторія Солов’юк розповідає: «Мала сцена театру перетворилася на величезний склад одягу. Щоб це впорядкувати, ми залучали волонтерів і наших глядачів. Згодом цю гуманітарну допомогу ми почали передавати в інші міста: Харків, Миколаїв, Запоріжжя, Чернігів та ін».
Крім того, команда театру протягом двох місяців готувала гарячу їжу на вокзалі у Львові. Хоча раніше в театрі працювала лише одна швачка, з’явився цілий цех: в ньому шили балаклави, бафи та стрічки для військових. Також львівський Театр ім. Лесі Українки залучав міжнародні зв’язки, щоб отримати з-за кордону необхідні медикаменти.
«Ніколи не думала, що наші працівники та працівниці будуть настільки добре розбиратися в складі військових аптечок. Багато хто пройшов курси домедичної допомоги. Дехто з команди вперше пробували стріляти, хоча все життя були пацифистами», — розповідає Вікторія.
Після двох місяців такого режиму театр почав поступово повертатися до творчості. Почали з вистави “Уявні маршрути Львовом” для 10 глядачів. Потім перейшли до інших проєктів.
Вікторія говорить, що режим роботи та репертуар довелося переглянути: «Раніше ми давали вистави для 300 глядачів, зараз — максимум для 70. Бо саме стільки людей можуть розміститися в нашому укритті. Змінився і час роботи: актор(к)ам і глядач(к)ам треба встигнути додому до початку комендантської години. Також треба було заново подивитися на репертуар: чи не буде там занадто тригерних речей».
Театр вирішив підтримувати митців із різних міст, тож запустив open call для внутрішньо переміщених осіб із пропозицією поставити виставу на майданчику театру. Перший такий проєкт — «Як я познайомився з війною і майже вбив Путіна» від Артема Вусика, режисера з Харкова.
Ще одна прем’єра — «Imperium delenda est» («Імперії мають впасти»). Це перформативне дійство з актуальними воєнними піснями, сучасною поезією та особистими історіями акторок.
«Наш театр на 75% складається з людей, які свого часу переїхали до Львова з інших міст. Щоразу переживають повітряну тривогу в різних містах України, як особисту. Бо у всіх є рідні в Херсоні, Києві, Донецьку, Луганську. Така географія почуттів»,— додає Вікторія.
Серед мистецько-волонтерських проєктів Театру ім. Лесі Українки — благодійні театральні тренінги та фотодні, під час яких команда збирає гроші під конкретні запити армії: бензин для волонтерських потреб та військова амуніція.
«Радіо алярм» — інстаграм-трансляції театру під час повітряних тривог. Це спосіб залишатися з аудиторією в контакті та підтримувати людей.
Вікторія говорить, що команда театру завжди знала, що сформувала лояльну спільноту довкола театру, але раніше не мали такого тісного контакту з нею. «Під час війни театр стає мистецьких укриттям. В прямому та метафоричному значенні. Театр — це не лише про мистецтво, а й про культуру. Сам театр стає соціальною опорою. Це дуже реальне підкріплення ідеї про те, що театр не може існувати без глядачів, а глядачі — без театру. Тільки раніше була певна межа між сценою та партером, а зараз це зовсім інша взаємодія», — підсумовує Вікторія Солов’юк.
«Замість вінчальних вінків ми прикрашали квітами каски і дарували їх молодятам»
Тарас Компаніченко — кобзар, бандурист і лірник, очільник гурту «Хорея Козацька», солдат 241-ї бригади територіальної оборони
У перший день повномасштабного російського вторгнення Тарас намагався записатися до лав територіальної оборони. Кілька разів йому відмовляли: «Ти — митець. Людина культури. Ти маєш надихати, а не воювати».
Тарас не втрачав надії стати на захист рідної землі, а тим часом допомагав знайомим евакуюватися та облаштовував льох-укриття вдома: вибухи були десь поруч. За кілька днів йому все ж подзвонили та запропонували вступити до територіальної оборони. Він швидко зібрався, взяв із собою одну бандуру та поїхав у розташування підрозділу. Ось як він про це згадує: «У підвалі, куди ми приїхали, якраз проводили заняття з тактичної медицини. Щойно вони закінчилися, мене попросили зіграти. Я на той момент якраз написав нову пісню «Байрактари й джавеліни». Вона сподобалася людям».
Наступного дня Тарасу видали зброю та зарахували у відділ морально-психологічно забезпечення батальйону. Він мав виїжджати на розташування бійців, грати музику, спілкуватися — і так їх підтримувати.
«Йшлося не просто про необхідну на війні психологічну розрядку. Я хотів розширювати свідомість бійців, допомагати їм в усвідомленні власної ідентичності та розумінні власної культури. Мені хотілося, щоби вони відчували: за їхніми спинами стоять цілі покоління воїнів, які там само боролися за нашу свободу 200-400 років тому», — говорить він.
9 березня Тарас прийняв присягу. Тепер він поєднує творчість з буденними, але обов’язковими справами в армії: розвантажує набої та воду, шукає бронежилети, саперні лопатки та інше спорядження, проходить польову та вогневу підготовку, вчиться ставити міни та стріляти з різних видів зброї. Іноді влаштовує благодійні концерти зі збором коштів: наприклад, так збирали внески на покупку автомобіля для підрозділу.
«Якось був вишкіл на полігоні. Хлопці проходили підготовку перед відправкою на передову. Коли закінчили, сіли чистити зброю і попросили мене зіграти для них. Казали мені потім, що ніколи ще не було їм так приємно чистити автомати, як коли хтось поряд співає та підтримує», — розповідає митець.
Тарас багато співав на присягах у різних частинах міста, для різного особового складу — іноді для трьох людей, іноді для кількох сотень. У військових частинах було багато весіль: «Я приїжджав, співав многоліття та ліричні твори про щасливу любов. Замість вінчальних вінків ми прикрашали квітами та маскувальними сітками каски і дарували їх молодятам», — згадує Тарас.
І додає, що згодом доводилася грати і на похоронах: «У найстрашніші моменти, коли западала німа тиша, я намагався заповнити простір доречною музикою, співом про перемогу духу та відхід воїнів у безсмертя, щоб хоча б так підтримати їхніх близьких».
Тексти пісень, написані десятки а то й сотні років тому, неймовірно точно описують наше сьогодення. Тарас розповідає: «Ось текст 18 століття: “Війська Запорозького воїн знаменитий, щохвилини ладен край свій боронити. В першу-ліпшу хвилю стануть проти злого, щоб не зріть в неволі нікого живого”. Це те, як відчували себе всі добровольці: люди, ладні пожертвувати собою, щоб захистити інших, захистити український народ. Ще я часто виконував “Богородицю” — пісню-оберіг. Її співали у битві під Грюнвальдом 1410 року, а потім українське лицарство взяло її собі за гімн».
І додає: «Коли навколо Києва точилися важкі бої, ми часто йшли в бомбосховища. Щойно ми спускалися в тісний простір, щільно набитий людьми, мені хтось казав: “Не гай часу, зіграй щось”. І я грав. Наприклад, “Україно, ти моя молитва, ти моя розпука вікова… Гримотить над світом люта битва. За твоє життя, твої права”. І все бомбосховище підхоплювало пісню і співало її разом зі мною».
Проєкт реалізується за підтримки ГО «Львівський медіафорум» та Європейського Союзу за програмою Дім Європи.
