Війна. Історії з України

Українці розповідають, як вони живуть у війні

Життя Сніжани тричі зруйнувала росія – історія жительки Маріуполя

від | 9 Липня 2023 | Mariupol, Війна. Історії з України

Авторки: Наталія Каплун, Яна Шинкаренко

Ілюстраторка: Ольга Пантелеймончук 

Сніжана Ковальова (ім’я респондентки змінене з міркувань безпеки) народилася у Придністров’ї. У віці 8 років її батьки переїхали до Маріуполя, тож шкільні роки провела там. У 2014 Сніжана працювала викладачкою в Донецьку, а після окупації міста повернулася до Маріуполя. 24 лютого 2022 року її життя знову зруйнувала росія.

Благодійний фонд «Восток SOS» від 2014 року збирає інформацію про воєнні злочини, аби забезпечити правосуддя та право на правду. Історію для видання «War. Stories from Ukraine» записала документаторка фонду Яна Шинкаренко. Авторка – Наталія Каплун.

Навесні 2014 року до ВНЗ, в якому я працювала, прийшли «зелені чоловічки» та наказали звільнити будівлю, потім ми перемістилися на підконтрольну Уряду України територію. Згодом я звільнилася та повернулася до Маріуполя, почала займатися громадською діяльністю. Допомагала жінкам і дітям, які постраждали внаслідок насильства. Напередодні 24 лютого 2022 року жила з молодшою сестрою та собакою на Азовстальській.

Від 24 лютого над будинком почали літати літаки, постійно чула вибухи. Ми з сестрою пройшли інструктаж щодо виживання на тимчасово окупованій території. Ми вважали, що готові до будь-якого сценарію. Заздалегідь зібрали тривожні валізи, запаслися продуктами та ліками. Намагалися жити як до війни, навіть щодня гуляли з собакою. Коли перестали працювати магазини – знайшли знайомих продавців, вони нам залишали хліб і воду. На роботу не ходили. Потім зникли тепло, газ і вода. Найдовше залишалися зв’язок і світло – навіть на початку березня були дні, в які можна було гріти їжу у мікрохвильовці. У домі не було підвалу, а на цокольному поверсі жила тітка Соня.

27 лютого вперше вибило шибки у квартирі. Це була авіабомба, що розірвалася поблизу. Тоді вибило й міжбалконні рами, збило кондиціонер і пробило балкон. Ми постелили ковдри та килими в коридорі біля ванної, спали на підлозі. Було холодно та страшно.

Постійно літали літаки. Ми не знали, чи можемо десь сховатися. Сходили до мами на бульвар Меотіди – там теж не було укриття. Три дні були в бомбосховищі на Пашковського, а ночувати поверталися додому.

2 березня почався жах… Потужний обстріл, до нас піднялася сусідка з другого поверху. Вона сказала, що треба йти вниз, бо тітка Соня відкрила приміщення. Ми з сестрою вирішили спати біля ванної, але почали так голосно стріляти, що ми схопили пластиковий стільчик і побігли вниз.

Денис і Саша жили на першому поверсі. Хлопці сказали, що проведуть нас до входу до тітки Соні. Потім почалося страшне… Було відчуття, що влучає в наш будинок, він тремтів. Денис затуляв нас, обстріл тривав хвилин 20. Згодом стало тихіше, він побіг просити відкрити двері.

2 березня нас було у сховищі 38 осіб, з яких 9 дітей, а також 4 собаки, рибки, хом’ячки та кролик. Наймолодшій дитині було 2 роки, найдорослішій – 17. Були й налякані чоловіки, вони майже не виходили, керувати всім довелося мені.

Денис і Саша не жили в підвалі. Коли остаточно зникли світло та газ, вони зробили біля входу мангал із цеглин. На ньому ми готували їсти. Від 2 березня в будинку постійно вибивало шибки, ми навіть не намагалися щось полагодити.

Прокидалися близько 7:00. Митися не було можливості, протиралися вологими серветками.

Їжу готували двічі на день, але запасів не мали.

Потім чоловік із третього під’їзду привіз продукти, вистачило до від’їзду.

Питної води не було від початку березня, але біля «Азовсталі» була криниця. Потім стало неможливо виходити з будинку, тож ми зливали воду з бойлерів та пили її. 8 березня випав сніг, ми його топили та пили.

Нам дали велику каструлю в дитячому садочку неподалік, я готувала їсти на підвал. На третій день наварила гречки та попросила чоловіків віднести миску родині із чотирма дітьми, які не спускалися до підвалу. А чоловіки кажуть: «Ми не підемо – боїмося!». Я психанула та покликала сестру. Дивимося, а двері в них деформовані вибуховою хвилею. Стукаємо, гукаємо, стоїть Юля перелякана, діти вибігають. Вона каже: «Вову поранило! Я ж його послала води та їжі принести, а його біля магазину поранило в ногу!». Ми домедичну допомогу проходили, тож побігли додому та схопили ліки, рукавички та перекис. Ми його врятували.

11 березня в підвал прийшли тітка з донькою та бабусею, у них розбило будинок. Того ж дня бабуся померла – не витримало серце. Ми сіли в машину, поїхали до лікарні. Там було багато поранених, все у крові. Знайшли працівницю, попросили забрати тіло. Вона відповідає: «Ви що, знущаєтеся? Я вже 15 діб не сплю, зараз ніхто людей не ховає, подивіться!». І я дивлюся, а під вікнами загиблі лежать… Ми тіло замотали у плівку та залишили там. Ми досі не знаємо, чи його поховали. Ми записали дані та наш номер телефону, поклали пенсійне посвідчення в кишеньку, аби бабусю можна було ідентифікувати.

Одного дня Саша, він був майстром на «Азовсталі», приніс хліб. Потім був сильний авіаудар. Він загинув.

Це було приблизно 30 березня. Ми не змогли Сашу поховати. Хлопці його обклали цеглинами, аби підковдру не зносив вітер. У нього було двоє маленьких діток. Він знімав квартиру на першому поверсі. Уночі бігав до дітей на Кірова, носив їжу та ліки.

Наприкінці березня окупанти влучили в дах сусіднього будинку, він загорівся. До нас у підвал прийшла жінка з сином, їхня квартира запалала першою, загинула кішка. Було лячно, дуже сильно бахнуло. Ми подумали, що слід вибиратися.

Ми повідомили усім, хто був в укритті, що виходимо. Майже всі сказали, що підуть із нами. Вирішили йти до Виноградного, що вже було окуповане, іншого шляху з Лівого берега не було.

Ми вийшли, коли обстріли дещо стихли, пішли до бульвару Меотіди, де мешкала мама. Щойно вийшли з будинку – й побачили, як у нього влучив танк. У будинку мами був переповнений підвал, але всіх впустили. Ми хотіли йти на Виноградне 6 квітня, але вийшли 7. Дійшли до Поживанівської церкви. Поблизу був днрівський блокпост, там чергував волонтер. Він посадив людей старшого віку до бусика, взяв сумки й довіз до адміністрації у Виноградному. Ми дійшли туди об 11, було холодно. Там попрощалися з усіма – нас саджали в різні автобуси, що везли до Безіменного чи Новоазовська. Ми не знали куди нас везуть і трималися разом великою родиною – я, сестра, мати, дід, тітка з донькою та інші.

Нас відвезли до школи Приморського Новоазовського району. Там зареєстрували, нагодували, виділили клас для ночівлі – ані ліжок, ані ковдр. Лише лінолеум на підлозі.

У школі перебували 600 осіб, а може й більше. Давали по ложці гречаної каші. Гроші в нас були, але в Приморському ніхто нічого не продавав за гривні, тож ми пішли по селу просити продукти та посудинку, аби її можна було на вогонь поставити.

В одному будинку нам побажали смерті через те, що ми з Маріуполя, в сусідньому люди винесли все, що в них було: яйця, солоні огірки, помідори, буряк, капусту. Поблизу люди написали «Безоплатний Wi-Fi», тоді в нас з’явився зв’язок, написали друзям. Вони все розповіли про Бучу та Ірпінь.

Зі школи нас забрали друзі з Донецька, їхали двома автівками. Ми вирішили їхати до Грузії, але треба було пройти фільтрацію. Ми жили 21 день у Донецьку. У день нашої черги ми приїхали о 8:00, а потрапили на фільтрацію о 16:00. Дуже хвилювалися, бо на наступний день у нас були квитки у Грузію.

Було жахливе ставлення… Питали про полк «Азов», чи годували ми військових, невпинно «тикали». Я нервувалася. Коли вони брали відбитки пальців, наказали витерти руки об стіну, я злякалася та витерла, а що я можу сказати людям з автоматами?

Найменшій моїй родичці тоді було 17. До неї повертаються та кричать, аби вона розповіла вірш «Бородіно». Вона відповідає: «Я не вчила у школі це, але можу вірш Шевченка». Змусили писати, а дитина пише українською, зокрема й літеру «і». На неї кричали: «Виправляй, я не знаю таких букв!». Вона не стала, сталася сварка, згодом окупант відпустив нас.

Наступного дня ми вже їхали до Грузії. На митниці всіх пропускали, а в мене й сестри забрали паспорти. Нас по одній заводили до якоїсь будки, перевіряли телефони, поіменно всіх у списку. Потім ставили запитання, як-от: «Чому незаміжня? Де працюєш? Чи годували військових? Хто стоїть на вулиці?». Розмова тривала хвилин 40. Вони мене відпустили, згодом почали сестру допитувати. Наприкінці їй віддали наші паспорти.

Із Грузії ми виїхали до Німеччини, вже там дізналися про тих, хто назавжди залишився в Маріуполі. Наша близька подруга загинула у свій день народження. Наш будинок повністю розбитий, ми фото бачили. Дім мами також постраждав, але його планують відновлювати. Поки там росія, ми не плануємо повертатися, це принципова позиція.

Інші історії

Світу загрожує «найсильніший голод з часів Другої світової війни». До чого тут Росія і чому це зачепить усіх

Світу загрожує «найсильніший голод з часів Другої світової війни». До чого тут Росія і чому це зачепить усіх