Проілюструвала Галина Чепурна
20-річний сирієць Магран переживає вже другу свою війну: перша наздогнала його в Алеппо, друга – в Харкові. Яшві Тріпатхі розвиває свій ресторанний бізнес у Києві, волонтерить і каже, що почувається більше українцем, ніж індійцем. Таджик Тимур воює в лавах Збройних сил України – так він захищає не лише рідних людей та землю, яку полюбив, а й усі інші народи, які Росія називає «братніми». Студент-медик Шумаєль Кхан після навчання планує залишитися в Україні. Його не лякає війна – він бачить своє майбутнє саме тут.
Україна має тривалу історію співіснування людей різних національностей, культур, релігій та світоглядів. Сьогодні в Україні живуть люди понад 130 національностей. Попри намагання російської пропаганди представити Україну як недружню до іноземців, самі іноземці спростовують цей наратив. Щороку тисячі студентів із країн Африки та Азії вступали до українських університетів, багато хто з них після завершення навчання залишався в Україні.
Повномасштабне вторгнення Росії змусило більшість іноземців покинути територію України. Так, за даними Міністерства освіти України, з 24 лютого 2022 року понад 60 тисяч іноземних студентів виїхало за кордон. Україна вжила всіх необхідних заходів, щоб допомогти їм з евакуацією. Однак є ті, хто залишився тут попри небезпеку. Вони пов’язують своє майбутнє з Україною, вірять в її перемогу й долучаються до спротиву агресору.
Це – їхні історії.
Дві війни Маграна Тата
Алеппо, Сирія — Харків, Україна
«Я прокинувся від вибухів і побачив, як моя мама в паніці бігає квартирою і поспіхом збирає речі. Вона сказала: війна почалася! А я не хотів в це вірити», — розповідає 20-річний Магран Тата з Харкова. Не хотів вірити, бо все це вже було в його житті — десять років тому в рідному Алеппо.
Маграну було десять, коли він вперше побачив війну зблизька. Його родина жила в Алеппо. Хлопець описує рідне місто: воно тепле й жовте. Розповідає про будівлі, облицьовані камінням пісочного кольору. Про те, як життя в Алеппо набувало сили ближче до вечора: тоді відкривалися базари й магазини, а люди заповнювали вулиці. Згадує, як у 2012 році в рідне місто увірвалася війна, спустошуючи вулиці та перетворюючи всі ці світлі будинки на руїни.
Магран пам’ятає, як його разом із рідними завели у військовий евакуаційний літак, що прямував до України. Пасажирами були люди, які мали українське громадянство, або їхні родичі. Мама Маграна мала — вона з Харкова. У військовому літаку в два ряди тягнулися полички. На верхніх сиділи чоловіки, на нижніх — жінки й діти. Дорога здавалася дуже довгою.
Тепер Маграну треба було звикнути до нової країни, до зовсім іншого ритму життя, клімату, культури і смаків. До всього. Але дуже швидко Харків став рідним для хлопця. Тут він пішов до тієї ж школи, в яку колись ходила його мама. Вивчив українську мову, захопився археологією та малюванням у стилі піксель-арт. Згодом долучився до культурної спільноти міста: став «штатним» волонтером у муніципальній галереї і брав участь у локальних мистецьких фестивалях. Вступив до організації Українські студенти за свободу і як активіст брав участь у політичному житті Харкова.
«На мене серйозно вплинув культурний бекграунд. Без того виховання, знань, оточення, які в мене були у Сирії, я не став би тим, ким є зараз. Завдяки цьому на багато проблем і ситуацій я можу дивитися наче зі сторони, бачити їх ширше», — міркує Магран.
Хлопцеві було 12 років, коли в Україні почалася Революція Гідності, а в Харкові посилилися проросійські заворушення і з’явилися загроза, що Росія зможе створити тут псевдоутворення «Харківська народна республіка». Це був єдиний раз, коли родина Маграна задумалася про повернення до Сирії. Але Харків вистояв. І Магран із близькими залишилися в місті.
Коли 24 лютого 2022-го почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, родина Маграна вирішила тимчасово покинути Харків, який масовано обстрілювали і бомбардували росіяни. Зібрали речі й виїхали у село на Харківщині.
«Коли ми завантажували наші речі в автомобіль, знов почалися обстріли. Все довкола здригалося — і сніг падав з дерев на землю. Таке апокаліптичне відчуття було», — пригадує Магран.
Салтівка, Харків. Фото надане Маграном Тата
Вони вже були в селі, коли у їхню квартиру на Салтівці (спальний район в Харкові) влучили уламки від російських снарядів. У квартирі вибило два вікна, а один з уламків прошив холодильник на кухні.
«Відверто, Росія вже заїбала. Якого чорта?»
«Я вже один раз втратив дім, рідних, друзів, знайомих. Я вже один раз нанюхався порохових газів, наслухався звуків автоматних черг і вибухів за вікном. Тільки асимілювався з іншим середовищем, осів тут і почав будувати довгострокові плани — знову вибухи, знову повідомлення про смерті друзів і знайомих, знову кудись у невідомість пакувати валізи, їхати під оркестром градів (система залпового вогню — ред.). Знову відчувати постійну загрозу життю, уявляти, як пройдуть мої ймовірні похорони, писати комусь і думати, що це, можливо, останнє, що я пишу цій людині», — рефлексує Магран у своєму щоденнику в соцмережах.
Хлопець міркує про те, що і в Україні, і в Сирії Росія застосовує однакові стратегії. «Наприклад, коли у Сирії російська авіабомба падала на будинок з цивільними людьми, то Міністерство Оборони Росії одразу повідомляло, знищено базу ІДІЛа, а в Україні одразу кажуть, що — “нацистів з АЗОВу”, — пояснює хлопець. І додає: Десять років провести далеко від дому, і потім знову страждати. З іншого боку, треба бути вдячним за такий досвід».
Говорить, що завдяки досвіду війни у Сирії, його родина одразу знала, що треба з собою брати, коли рятуєшся від обстрілів. Сам Магран уміє швидко адаптовуватися до нових обставин, а також легко давати собі раду, коли вдома відсутні вода, світло, газ. «У нас завжди є запас свічок», — говорить хлопець.
Меліса та цибуля, які родина Маграна посадила в селі після евакуації
Деякі його друзі були в окупації, дехто зі знайомих – загинув. Магран розповідає, що було емоційно важко дізнаватися такі новини. Не падати духом йому допомагає волонтерство. Каже: «Я роблю те, що можу, і вірю, що це теж трохи наближає нашу перемогу».
Разом із іншими волонтерами хлопець розносив у Харкові продуктові набори людям, які не можуть самостійно пересуватися. Також він регулярно організовує збори для військових і передає їм необхідні речі. А ще розробив авторську футболку зі своєю ілюстрацією, частину грошей з її продажу планує віддати на потреби Київського гуманітарного штабу.
Магран продовжує навчання онлайн, малює ілюстрації і мріє після перемоги України завершити проєкт про харківське метро, який розпочав із друзями ще до пандемії ковіду. Хоче обійняти всіх друзів і більше мандрувати Україною. А ще — мріє колись повезти друзів і в рідну Сирію, коли і там завершиться війна.
«Я зрозумів, що можу вважати себе українцем». Історія бізнесмена Яшві Тріпатхі
Бхопал, Індія — Київ, Україна
27-річний Яшві Тріпатхі народився в Індії і має індійське громадянство, але майже все своє життя провів в Україні. Часом він себе запитував: хто він – українець чи індієць? Де його батьківщина? Але відповідей на ці питання не мав. До 24 лютого 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну.
Сім’я Яшві Тріпатхі переїхала в Україну з індійського міста Бхопал у 1995 році. Вже за два роки вони відкрили тут свій перший ресторан індійської кухні «Гімалаї». Заклад вже 25 років користується попитом у киян.
«Усі люблять батерчікен — курку в горіхово-томатному соусі з індійськими спеціями. Важко знайти щось схоже в будь-якій іншій кухні», — усміхається Яшві.
Сам він ніколи не планував пов’язувати своє життя із ресторанним бізнесом. Він вивчав міжнародні відносини, а потім три роки — менеджмент у Канаді. «У мене була можливість там залишитися, але я так сумував за Києвом, що повернувся назад», — говорить хлопець.
У 2014-му році рідні попросили про допомогу в родинному бізнесі — і Яшві взяв під контроль «Гімалаї». «Я почав цим займатися і зрозумів, що мені це подобається: тут багато креативу в роботі», — говорить Яшві. У 2018-му році він відкрив у центрі Києва заклад «Балу» — так само з індійською кухнею. А в 2020 році — кафе «Сансара», яке пропонує гостям європейське меню.
«Мій менталітет заміксований, моє мислення має багато східних нюансів. На Сході підхід до гостинності відрізняється від західних країн. Тому в мене є можливість брати те, що в мені вже закладено, і реалізовувати в моїй роботі там, де я є», — говорить Яшві.
Кожні кілька років Яшві з сім’єю їздить до Індії, щоб провідати рідних. Але, пояснює хлопець, він настільки любить Україну, настільки звик до місцевості, людей, менталітету і мови, що ніколи не розглядав варіантів жити або довго перебувати в Індії.
«Я пожив у різних країнах, але мені комфортно тут. В Україні у людей немає фальші. Здебільшого мені тут зустрічаються щирі люди, завжди готові допомогти, — говорить Тріпатхі. — Я люблю Київ. Тут все таке рідне».
Він додає, що російський міф про те, що тут усюди нацисти — суцільна маячня.
«За 27 років життя в Україні я жодного разу не відчув якоїсь дискримінації чи упередженого ставлення щодо себе»
«Будь-яка людина, яка жила в Києві хоча б деякий час, може впевнено і швидко спростувати ці російські фейки. Українці відкриті до всього нового, до знайомств та ідей, незалежно від країни походження людини, — говорить Яшві, — Тепер вже, звісно, крім росіян».
У перший тиждень повномасштабної війни Росії проти України він подбав про те, щоб його рідні опинилися в безпеці. А далі долучився до волонтерства. Разом зі своєю командою розвіз бійцям територіальної оборони Києва, волонтерам та людям старшого віку близько пів тонни продуктів. Возив їжу й людям, які втратили свій дім у Бучі, містечку на Київщині, що до початку квітня була під російською окупацією. Під час одного з таких волонтерських візитів навесні Яшві потрапив під російський обстріл. Але йому пощастило — не зачепило.
Яшві під час волонтерства
Зараз, на четвертий місяць війни, ресторанний бізнес Яшві відновився на 50%.
«Я планую жити і розвивати бізнес в Україні. Жодних інших варіантів навіть не розглядаю. Моя мрія — відсвяткувати перемогу України з друзями на якомусь крутому барбекю, випити трошки пива й поділитися емоціями з близькими, наскільки ми раді, що вигнали цю мерзоту з наших земель», — говорить Яшві. І додає: «Ще в перший тиждень цієї паскудної російської війни я отримав відповіді на всі свої питання. Я чітко зрозумів, що можу вважати себе українцем. Я міг виїхати за кордон, але я хочу бути тут, в Україні. Хочу допомагати країні боротися з агресором і робити свій внесок у її круте майбутнє».
«Росія і таджиків називає братнім народом». Історія воїна Тимура
Таджикистан — Житомир, Україна
*У цій історії всі імена змінені з метою безпеки
Вдома у 18-річної Катерини, студентки Вінницького медичного університету, на одній полиці стоять поряд Коран і Біблія. Дівчина пояснює: Коран належить батькові, Біблія — мамі. У цій родині міцно переплелися дві культури — українська й таджицька. І дві великі любові — до України і Таджикистану.
Дівчина розповідає, що в її родині відзначають свята обох народів, їдять страви обох національних кухонь. «Скажімо, 21 березня ми святкуємо Навруз. Це для мусульман як Новий рік, але саме святкування мені більше схоже на свято Пасхи, — пояснює Катерина. — А ще тато дуже любить таджицьку національну кухню, він і нас до неї привчив».
Ще за Радянського союзу Тимура, батька Катерини, відправили на службу в армії до України. Він відслужив, але до Таджикистану вже не повернувся — створив у Житомирі сім’ю, відкрив невеличкий бізнес — СТО (станція техобслуговування автівок — ред.). Коли Росія напала на Україну, Тимур без вагань пішов захищати свою другу Батьківщину. Він служив в українському війську в 1990-х роках, тож в 2015 зміг швидко поновитися на службі в Збройних силах. Зараз — знову на передовій.
«Я не бачила батька з жовтня 2021-го, — говорить Катерина. — Зараз можливості поговорити по телефону практично немає, бо батько перебуває на самому нулі. Щоб трохи підбадьорити його, надсилаю йому фото наших котів і собак, дому, а ще розповідаю про свої успіхи у навчанні. Щось пишу і дивлюся, чи засвітилась синя галочка у месенджері: якщо засвітилася, то все добре…»
Катерина розповідає, що її батько воює не лише, щоб захистити свою сім’ю й Україну, яка стала для нього другим домом, а й щоб так виборювати свободу інших країн, які перебувають під сильним російським впливом. Таджикистан — саме такий.
«Коли нарешті розвалиться ця гнила Російська імперія, то Таджикистан теж стане вільним, адже він фактично окупований Росією»
«Наскільки різні таджицька й російська культури, а Росія однаково приходить і називає таджиків братнім народом», — пояснює дівчина.
Катерина розповідає, що її батько дуже любить Україну, але ніколи не забуває про рідний Таджикистан. «У Житомирі є річка, яка прорізала в скелях хід і утворила там кам’яні схили. Тато часто туди їздить, бо це нагадує йому гірський ландшафт рідного Таджикистану. А ще все наше подвір’я засаджене трояндами, бо в його рідній країни всі парки — в трояндах, — розповідає Катерина. — Я часто їжджу з батьком у гори, бо він народився в гірському районі — і це абсолютно інший вимір життя».
Тимур мав нелегке дитинство: рано втратив батька, почав тяжко працювати з 12 років. Зростав у маленькому селі в гірському районі, куди від жовтня вже не було доступу — усі дороги перекривали через небезпеку каменепадів. «Все це сформувало батьків впертий і запальний характер», — пояснює Катерина.
Зараз Тимур намагається повністю перейти на українську мову. Це дається йому нелегко, але він вперто йде до мети. Бо Росію треба перемагати на всіх рівнях.
«Я не покину Україну». Історія студента і волонтера Шумаєля Кхана
Джамшедпур, Індія — Тернопіль, Україна
Шумаєлю Кхану було 17 років, коли він у жовтні 2018-го вперше приїхав до України — вчитися у медичному університеті в Тернополі. Він завжди хотів стати хірургом — і разом з родиною довго обирав освітній заклад. Спершу хлопець розглядав Росію, але його мама одразу сказала: «Росія — ні». А тоді він відкрив для себе Україну. У 2014-му, коли Росія напала на Україну, родичі почали відмовляти Шумаєля від переїзду, але він був непохитний у своєму рішенні.
«Я приїхав у країну, де взагалі нічого не розумів. Але зібрався з силами і вивчив українську мову. Це приклад для тих, хто говорить російською мовою і каже, що дуже тяжко вивчити українську. Тож я більший націоналіст, ніж деякі українці, — усміхається Шумаєль. — У своєму університеті я активний студент. Коли я організовував різні заходи, то мав можливість краще пізнати українців та попрактикувати свою українську».
Юність і дорослішання Шумаєля припали на час навчання в Україні. Хлопець розповідає, що має спогади з Індії, але більше — вже пов’язаних з Україною. Говорить, що студенти і викладачі стали для нього другою сім’єю. Він швидко адаптувався до нового клімату та їжі, швидко знайшов друзів. У Тернополі він почувається як вдома.
«У нашому університеті багато говорили про те, що буде повномасштабна агресія. Я був з тих, хто казав, що цього не буде, що це залякування і пропаганда. Але 24 лютого о четвертій ранку мені подзвонив друг, який якраз був в аеропорту. Там йому сказали, що авіапростір закритий, бо Росія бомбить Україну. Я в той час ще не міг у це повірити. Потім вже почалися сирени. Я все це бачив вперше в житті», — говорить Шумаєль.
Тоді багато студентів і викладачів пропонували йому допомогу: житло, їжу і просто запитували, чи все гаразд. За нього дуже переживали родичі в Індії. Шумаєль пояснює, що тут, в Україні, люди більше адаптувалися до можливих загроз, а в Індії люди не знають, що таке війна. До того ж є частина індійців, які через сильний інформаційний вплив РФ або не до кінця розуміють ситуацію, або підтримують сторону агресора. Та Шумаєль запевнив близьких, що він у безпеці, та попросив йому довіряти.
Він вирішив залишитися в Україні й допомагати чим зможе. Маючи чотири роки досвіду в українському «Червоному Хресті», хлопець швидко включився у волонтерство. Шумаєль поїхав на кордон між Україною та Угорщиною, де роздавав людям їжу та воду.
У вересні Шумаєль розпочне навчання на шостому, останньому курсі університету. Далі планує поїхати до Лондона на ординатуру, а після неї — знову повернутися в Україну.
«Я не покину Україну. Я використаю отримані знання тут. Я добре знаю, що Україна після перемоги стане сильною країною», — підсумовує хлопець.
Проєкт реалізується за підтримки ГО «Львівський медіафорум» та Європейського Союзу за програмою Дім Європи.
Авторка: Тоня Андрійчук
Редакторка: Марія Семенченко
Ілюстраторка: Галина Чепурна
Перекладачка: Оксана Білявська
