Авторка — Наталія Каплун
Ілюстраторка — Наталія Шевченко
Анастасія Фоменко (ім’я респондентки змінене з міркувань безпеки) народилася та жила в Маріуполі. Вона працювала секретарем в одному зі структурних підрозділів Маріупольского порту та жила разом зі своїм хлопцем у мікрорайоні Східний.
Благодійний фонд «Восток SOS» від 2014 року збирає інформацію про воєнні злочини представників рф, аби забезпечити правосуддя та право на правду. Історію для видання «War. Stories from Ukraine» записали документаторки фонду Марія Білякова та Наталія Каплун. Авторка тексту – Наталія Каплун.
24 лютого 2022 року я прокинулася о четвертій ранку від вибухів поруч. Вони були настільки потужними, що в нас вибило двері. Того ж дня я поїхала на роботу до порту. Там також було чутно вибухи, навколо метушня, термінові наради… Потім надійшла інформація, що до порту підійшли російські кораблі, нас відпустили додому. Маршрутки їздили швидко, було тривожно, люди стояли в чергах до банкоматів і скуповували продукти. Мій хлопець йшов по Східному та побачив сильний приліт у житловий квартал. Його збило з ніг, у дворах палали автівки цивільних. 24 лютого ми переїхали до 23 мікрорайону, там жила моя мати, вітчим, дідусь і бабуся.
Там було спокійніше, але ніхто не почувався в безпеці. На початку березня зникла електроенергія, потім вода та газ. Ми готували їжу на багатті у дворі.
Мій вітчим і дідусь – люди з інвалідністю, тож ми з хлопцем шукали питну воду та продукти.
Усі запаси швидко скінчилися.
Ми ходили по магазинах і шукали щось їстівне. Нам пощастило – у районі було дуже багато продуктових магазинів і складів.
Після 8 березня російські військові сильно обстрілювали наш район. Над будинками постійно кружляв літак, було страшно. Ми вирішили не спускатися до підвалу, бо дідусь дуже повільно пересувався на милицях. Крім того, ми боялися, що опинимося під завалами в підвалі, якщо росіяни влучать у наш будинок.
Однієї ночі раптом стало світло, здавалося, що це не ніч, а день: літаки скинули бомби на два будинки. Один із них стояв зовсім поруч, а другий – неподалік моєї 67 школи. У нас вибило вікна ударною хвилею, а в сусідньому будинку не стало одразу семи квартир, зайнялася сильна пожежа. Будинок біля школи був зруйнований майже повністю. Там жили люди…
Житловий масив, у якому ми жили, потерпав не лише від авіації. Будинок №4 по вулиці Грушевського обстріляли, це не були авіабомби. Я бачила, як із нього виносили пораненого чоловіка.
Ходити по воду та за їжею було небезпечно. Ми з хлопцем пішли на ПортСіті – його дуже сильно почали обстрілювати, він згорів повністю. Біля ресторану «Аляска» були сильно побиті будинки. Одного разу ми поверталися з їжею зі складів і почався обстріл. Поруч розірвався снаряд. Ми злякалися, побігли ховатися за маленький магазин.
Приблизно 13 березня в наш двір заїхали танки окупантів із літерами z. Мешканці двору кричали танкістам, щоб ті йшли геть. Вони у відповідь грозилися зброєю, збиралися забрати в усіх телефони. А один із танків навмисно проїхав по чиїсь автівці. Із танків вистрелили в будівлю школи декілька разів, а також в один із гаражів біля нас. Військових там не було – ані у школі, ані в сусідніх дворах.
13-17 березня наш двір і сусідні будинки потерпали від обстрілів. Це вже були не авіаудари, стріляли з мінометів чи чогось такого, все горіло. У наш будинок було два влучання – дім затремтів. Почалася пожежа, ми побігли гасити полум’я, якимось дивом вдалося, хоч і не було води. У нас стріляли росіяни. Від пожежі в нашому під’їзді загинула жінка, вона жила сама на восьмому чи дев’ятому поверсі, її доньки переїхали до вторгнення в Італію. Жінка згоріла заживо.
Приблизно 17 березня сусідні будинки обійшли «денеерівські» військові, вони перевірили всіх, хто там проживав.
21 березня ми виїхали з Маріуполя. Напередодні мати з вітчимом спілкувалися з одним з окупантів. Він сказав, що в місті залишатися небезпечно, тож усім необхідно евакуюватися. Наступного дня ми виїхали до Нікопольського.
Нас розмістили у школі, де ми пробули до 24 березня. Там було близько сотні людей, спали у спортивній залі на підлозі, облаштованих спальних місць не було. Годували раз на день макаронами, давали трохи м’яса та чай, дітей годували двічі. Смерділо страшенно… Дідусь у нас худенький і маломобільний. Ми боялися, що він змерзне на підлозі та поклали на підвіконня, але нам зробили зауваження та категорично заборонили будь-кому на підвіконні лежати та спати.
25 березня ми були в Донецьку. Назад до Маріуполя нікого не пускали. Ми поїхали в Донецьк, бо в нас там родичі. Нас поселили у школі. Годували краще, але працівники їдальні ставилися гірше – хтось бачив, що вони накладали їжу голими руками. 15 людей захворіли на ротавірус, зокрема й я. Було дуже погано, до нас приїжджали лікарі та робили уколи. Вітчим і дідусь мають інвалідність, тож ми попросили пришвидшити процес фільтрації.
Під час фільтрації в нас брали відбитки пальців, фотографували з усіх боків, ставили різні запитання. Нам пощастило, що це був кінець дня й усі були стомлені. Мого хлопця роздягали, дивилися татуювання. У мене питали, чи маю знайомих військових і де я була у 2014 році. Це було дуже дивно, бо у 2014 році мені було 15 років.
Хвилин 5 перевіряли телефон, але я його почистила, там нічого не було. Наприкінці видали перепустки, що дозволили пересуватися по так званій днр і рф.
Усіх, хто пройшов фільтрацію, посадили на автобуси та повезли до росії, а нас поселили в готель. Звідти мали забрати родичі. У готелі місць не було, ми спали в холі на диванах і кріслах.
Після цього нас забрали родичі з Донецька, потім я з хлопцем поїхала до Європи через рф. Родичі повернулися до Маріуполя. Вони переконували нас, що в Європі ми нікому не потрібні. Але нам там надали житло та запропонували роботу.
Я постійно підтримую зв’язок із рідними. Тата я не знайшла. Він жив на Стрілці. 13 березня вийшов із дому та не повернувся. Йому було 67 років. У його квартирі потім жили військові так званої днр – вибили двері та вкрали всі ікони. Навіть ті, що не були цінними. Мама ходила шукати батька, вони з вітчимом поставили новий замок на двері. Татова сусідка сказала, що це марно, бо росіяни до цієї квартири когось заселять.
Родичі кажуть, що в Маріуполі зараз складно. Їжі дуже мало. Мій дідусь – людина з інвалідністю та пенсіонер, але гуманітарку не видають. Бабуся дуже підтримувала росію, а тепер постійно плаче та розповідає, що росіяни в Маріуполі говорять, що ми самі все розбомбили, тож самі й відбудовувати будемо.
