Авторка тексту — Альона Савчук
Редакторка — Марія Семенченко
Ілюстраторка — Анастасія Кривоносюк
24 лютого Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну. Це новий етап російсько-української війни, що триває з 2014 року — відколи Росія анексувала Крим та почала окупацію східних територій України. За неповні пів року російська армія здійснила десятки тисяч воєнних злочинів, зафіксованих правоохоронними органами й правозахисниками. Це — тортури й катування, згвалтування, страти й депортація цивільних та військових у тисячах зруйнованих дощенту та окупованих містах та містечках.
Війна в Україні — не локальна проблема. Адже впливає на міждержавні відносини та добробут громадян у всьому світі. Потужний потік біженців з України до Європи; продовольча криза в країнах, що залежать від українського експорту; зміни в енергоспоживанні внаслідок санкцій, накладених на Росію; вплив на екологію та загроза ядерній безпеці — це лише частина проблем, які створила Росія своєю агресією.
Після завершення війни Україні доведеться відбудовувати все: від інфраструктури окремих сіл та міст до економіки, повертати країну до стабільного життя. Одним із важливих питань тут буде інтеграція в суспільство ветеранів, зокрема тих, хто зазнав тяжких поранень. А також підтримка їхніх родин та родин тих, хто загинув на війні.
Про втрати української армії за п’ять з половиною місяців майже нічого невідомо — і це нормально. Така інформація для ворога рівноважлива даним про позиції військових та зброю, яку вони мають, адже вказує супротивнику на ефективність його тактики, пояснюють і у владі, й військові експерти.
Однак в середині квітня Володимир Зеленський все ж озвучив деяку інформацію в інтерв’ю CNN. За його словами, на той момент Україна втратила близько 3 тисяч бійців загиблими та 10 тисяч пораненими. Наприкінці липня в інтерв’ю The Wall Street Journal президент сказав, що українське військо щодня втрачає до 30 людей убитими та близько 250 пораненими, проте підкреслив, що це значно менше, ніж було у травні-червні, — завдяки новому потужнішому й більш точному озброєнню, котре передають західні партнери.
За кожною такою одиницею — десятки життів. Бійця чи бійчині, які ніколи вже не повернуться з передової додому, і їхніх рідних, котрі мусять призвичаїтися до світу без найближчої людини. Та захисника чи захисниці, що місяцями, а то й роками буде лікуватися від поранення і його наслідків та звикати до нових реалій. У такій ситуації повернути собі життя, яке людина мала до травми, — уже вагомий здобуток.
Розповідаємо історії трьох бійців, які, попри поранення, продовжили свою боротьбу: хтось повернувся на передову, хтось став волонтером, а хтось — спробував свої сили у державному та громадському секторах, щоб покращити якість життя ветеранів.
«Робимо вибір у житті – несемо відповідальність»
«24 лютого я, напевно, трохи видихнув — хоч якось ситуація прояснилася. Знаєте, як кажуть? Краще жахливий кінець, ніж жах без кінця, — розповідає Тимур Плющ із 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. У той час його підрозділ був біля Катеринівки на Луганщині, що поблизу окупованого Первомайська. — У нас ситуація загострилася раніше: з 17 лютого почалися перші масовані обстріли по всій лінії зіткнення. Я говорив і з хлопцями, і з командирами — ніхто не вірив у повномасштабне вторгнення. Ну, але всі розуміли, що щось готується. В ніч з 22-го на 23-тє вперше обстріляли градами наші позиції, а з 23-го на 24-те — навпаки: ніч була тихішою, ніж попередня. А вранці відкриваю новини й бачу, що, власне, почалося».
За півтора місяці повномасштабного вторгнення Тимур із побратимами опинився «десь між Бахмутом і Попасною», де і травмувався в бою. 11 квітня частина підрозділу потрапила під обстріл російських військ, в ході якого Тимур не втримався на броні, упав і добряче розсік стегно.
Далі — два з половиною місяці лікування й реабілітації у Дніпрі й Вінниці. Виписали Тимура 24 червня, проте лікарі не хотіли повертати його на фронт. «Під час обстеження знайшли багато й різного, всі казали, що я обмежено придатний, тож мусив проявити наполегливість, щоб повернутися на передову», — розповідає Тимур.
Після поранення, як висловлюється, «на самому фронті» ще не був. Деякий час підрозділ стояв на другій лінії оборони біля Бахмута, зараз — у зоні відведення: доукомплектовується, отримує нову техніку, бійці перепочивають. «Чекаємо нового призначення поближче», — каже Тимур.
Тимур у Збройних силах за контрактом з жовтня 2019-го. «Це був мій незакритий гештальт з 2014 року, — пояснює. — Я був на Майдані, навіть пройшов комісію, але тоді мені пояснили: якщо піду у військо, то «згорить» універ, мене відрахують. Тож відклав через навчання». До армії Тимур закінчив факультет економічних наук у Могилянці й рік жив у Румунії за програмою Еразмус. Коли повернувся, пішов у Збройні сили. Зараз він старший солдат, навідник-оператор бойової машини піхоти, відповідає за справність її озброєння.
Коли запитую, чому вирішив повернутися на передову попри висновок лікарів, чоловік каже: «Для мене це природно. Передовсім я кадровий військовий. Це моя відповідальність, порівняно з тими людьми, яких мобілізували — вони фактично не мали вибору. Якщо ж ми робимо певний вибір у цьому житті, то маємо нести відповідальність за всі його наслідки».
«Турбувало нерозуміння, що робити далі»
Ігор Безкаравайний сам із Донецька, тож бачив зсередини, як розвивалася ситуація на сході країни в 2014-му. «Після того, як стало зрозуміло, що це не якесь «непорозуміння», а реальна війна, я покинув непідконтрольну Україні територію і підписав контракт зі Збройними силами», — розповідає він.
Свій від’їзд з окупованого Донецька через блокпости бойовиків чоловік називає «типу спецоперацією». На той час 23-річний хлопець у шортах і кедах, який мав при собі лише рюкзак із мінімумом речей, за легендою їхав у справах до Запоріжжя. «Такий собі турист-авантюрист», — жартує Ігор і додає, що подібних історій тоді були десятки тисяч.
Виїжджав уже з наміром піти у військо. Волею долі опинився на полігоні 93-ї бригади (яка через кілька років стала відомою під назвою «Холодний Яр») і скористався нагодою підписати контракт. Це була осінь 2014-го. А через рік, у вересні 2015-го, чоловік отримав тяжке поранення.
«Насправді звичайна побутова в умовах війни історія», — починає Ігор. На той час він був механіком-водієм бойової машини піхоти. Група отримала завдання «виїхати на вогневий рубіж і продемонструвати злагодженість підрозділу»: «Словом, не таємнича, але дуже хитра задача. Проте ми її не виконали, бо на шляху до точки було мінне загородження». Ігор вів машину, що йшла першою як дозорна, і наїхав на протитанкову міну, вона здетонувала прямо під ним. Як наслідок — «травматична ампутація нижньої кінцівки».
«Після цього задачу вже ніхто не виконував, — дещо іронізує Ігор й далі роз’яснює, — Ми потрапили у дуже-дуже-дуже-дуже грамотну засідку, яку зробили точно не аматори, не шахтарі й не «бунтівні елементи» Донецької області. Тому що місцевість підібрана грамотно й у вдалому місці зроблена мінна загорожа. Якби це був реальний бій, а не виїзд на бойові позиції, то всю нашу колону тоді би знищили — там не було можливості розвернутися і нормально вести оборону».
Це трапилося в районі Карлівського водосховища на Донецькому напрямку. Ігоря евакуювали спочатку в місцеву лікарню Селідово, там стабілізували й повезли до Покровська, звідти відправили на тиждень у відділення інтенсивної терапії в Дніпрі, далі — у військовий госпіталь у Києві. Там він провів два місяці на лікуванні й отримав первинне протезування наприкінці листопада. З госпіталю чоловіка виписали під Новий рік.
«Мабуть, найскладнішим було зрозуміти, що робити далі й куди рухатися, — каже Ігор. — Та ще це бюрократичне пекло. На той момент мої документи були суцільним хаосом: паспорт із донецькою пропискою, військовий квиток виданий у Дніпрі, документи про поранення взагалі не зрозуміло, яким чином сформовані».
А от гіркоти від втрати ноги у нього не було чи, принаймні, так Ігореві згадується зараз: «Справа в тому, що мені пощастило вижити у тій ситуації, прямо дуже-дуже пощастило. Тому, здається, обійшлося без депресії. Було важко перші тижні після поранення: все болить, перев’язки щодня, операції через день. Складно вставати, складно вчитися, але це фізично боляче. Але якщо говорити про психологічний аспект, то турбувало саме нерозуміння, що робити далі».
А далі були п’ять років державної служби.
«Це цікава історія. В якийсь момент у моєму житті з’явилася людина, яка сказала: «Так, хлопче, тобі апельсини, мандарини й шоколадки більше не потрібні, підем оформлювати всі необхідні документи [пов‘язані з пораненням], бо в тебе тут печаль-біда». Коли весь процес запустився, я просто ненавидів цю бюрократію і чиновників, — щиро розповідає Ігор. — Та в якийсь момент ця людина каже: «Ти не хвилюйся так, ще сам працюватимеш на держслужбі». Я такий: «Євгенія Іванівна, та ніколи в житті!». Й десь за рік після тієї розмови я заступив на держслужбу».
Каже, ця робота дала йому мету й принесла швидке кар’єрне зростання: «Я почав із самого дна, так би мовити, заступив на найнижчу посаду — головного спеціаліста в Міністерстві молоді й спорту, — а за п’ять інтенсивних років прийшов на посаду заступника Міністра у справах ветеранів».
Це те місце, де Ігор отримав реальну можливість впливати на ситуацію, втілювати свої ідеї, а не лише бути чужим інструментом і виконавцем. А головна його ідея була — прибрати бюрократичний бар’єр між державою і ветераном, який йому самому довелося долати.
«Я хочу, щоб держоргани були сервісом, щоб отримання гарантій від держави, які вона має перед ветеранами, не вимагало надзусиль з боку військових, — говорить Ігор й далі пояснює на прикладі, — Якщо, умовно, я маю право скористатися послугами психологічної підтримки, то не хочу для цього збирати 15 довідок, а потім нести їх у відділення соцзахисту й чекати ще два місяці, щоб мене відправили в якийсь санаторій. Щоб, відчуваючи потребу в психологічній підтримці, я міг вибрати заклад, фахівця, прийти до нього й сказати: «Мені побратими/посестри вас рекомендували, давайте працювати» — і все».
На момент, коли Ігор йшов з посади, команді вдалося протиснути зміни до відповідної постанови, яка регулює цей порядок отримання гарантій. Їх таки затвердили й запустили процедуру, яка дозволяє Міністерству в справах ветеранів самому добирати фахівців для тих чи інших потреб, перевіряти їхню кваліфікацію й оплачувати роботу.
«Для ветерана вся бюрократія залишається за кадром, вона на плечах міністерства й надавача послуг. Він не париться, які довідки й кому нести, лише заходить в реєстр на сайті, обирає, звертається і працює з ким хоче. Фундамент для цього заклали. Вже пів року, як я пішов з команди, але команда продовжує рухати й дотискати», — підсумовує Ігор. Каже, за планом процедура мала запрацювати 1 липня, тож ось-ось чекають на перші результати.
Посаду залишив наприкінці грудня. Планував трохи перепочити й повернутися до роботи над реформою, але повномасштабне вторгнення Росії в Україну внесло корективи.
«24 лютого із сім’єю зустріли вдома, як і більшість українців, прокинулися від вибухів десь між 4 і 5 ранку. Мені тоді було стрьомно в тому сенсі, що я не розумів, що відбувається, характер вибухів був такий, що я не чув раніше. У 2014-2015 роках це була переважно артилерія, ніяких ПВО, ракетних систем, а тим більше авіаційних ударів не задіювали», — розповідає Ігор.
На ранок сім’єю вирішили поїхати з Києва. Куди саме — вирішували в режимі реального часу. Спочатку у Вінницю, потім до Тернополя й зрештою осіли на кілька місяців у Копичинецькій громаді. «3-4 дні пішло на те, щоб зорієнтуватися, а далі почав шукати, чим допомагати. Бо просто сидіти на дивані не варіант — можна поїхати дахом, — згадує. — Далі знайшлися у Тернополі люди, з якими знайомі ще з часів у шпиталі. Разом організували волонтерський склад-двіж і почали тягати з-з кордону засоби захисту для військових».
Кілька місяців Ігор впритул займався волонтеркою. Каже, не було завдання створити другий «Повернись живим» чи «Фонд Притули». Одразу розуміли, що, по-перше, в якийсь момент за кордоном засоби захисту для купівлі вичерпаються, по-друге, частина команди — не місцеві, колись настане день повертатися додому. Але свою роботу на той момент зробили по максимуму.
Після повернення до Києва Ігор приєднався до міжнародної організації IREX (Рада міжнародних наукових досліджень та обмінів). За його словами, це один із головних партнерів Міністерства у справах ветеранів на міжнародній арені. «Організація займається гуманітарними питаннями, зокрема, має напрям, націлений на реінтеграцію ветеранів зі сторони громадянського суспільства. Наше завдання — вислухати українські організації й благодійні фонди, які приходять зі своїми ідеями й кажуть: «От, якщо ми не зробимо те і те, то усім ветеранам буде погано. Ми дивимося, аналізуємо й відповідаємо: «Ні, друзі, це лайно» або «Крута ідея, давайте працювати» й реалізуємо її в межах наших політик. — пояснює Ігор. — Словом, я зайшов у ту ж сферу ветеранських прав, тільки з іншої сторони, зі сторони громадянського суспільства. Особливо нічого не змінилося, лише інструментарій. І є добра нагода імплементувати попередній досвід держслужби».
«Хочу, щоб війна закінчилася швидше»
«У березні були два поранення: осколкове в голову й два осколка в плече. Але я досить швидко повернувся в стрій. Фактично за два тижні, як тільки затягнулися трошки рани. Третя — в руку й, чесно кажучи, не очікував, що виявиться настільки складним. Куля зайшла так, що вирвала частину м’яза, перебила кістку й порушила досить серйозно функції самої руки. То мушу відсиджуватися вдома й відновлюватися», — розповідає Влад Якушев, до війни львівський журналіст, нині — письменник та розвідник бригади морпіхів.
До війни був редактором журналу «Кримінальне чтиво», займався розслідуваннями, організував із другом мережу спортивних залів для дітей із неповних і малозабезпечених сімей. «А потім почався Майдан — і довелося туди їхати. А після Майдану почалася війна — і довелося воювати», — каже Влад.
Уперше потрапив на передову в 2015-му, у військо його привела журналістика: «Я хотів іти саме в Збройні сили, а не добровольче формування. Я — офіцер запасу, моя професія — радіолокаційні станції, але на той момент був не потрібний, бо противник не використовував авіацію. Тож мусив чекати аж до 2015 року, поки не ввели посаду пресофіцера. Тоді вже були потрібні журналісти, і став пресофіцером 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого».
Влад відвоював два роки. Повернувся наприкінці 2016-го. «У мене тоді наполовину не працювали легені. Бо я астматик, а зима видалася складною. Ми були у Мар’їнці, дуже близько від позицій росіян, важкі бої, велика кількість поранених. Довелося переходити запалення легень на ногах, воно десь і далося взнаки, астма загострилася. Але за рік-півтора вдалося вичухатися. Це єдине, що було. Ну, і малюсінький осколочок, який живе у мене в боку, та й все», — Влад не сприймає за серйозну травму те, з чим повернувся після першої ротації — чи тому, що вже давно було, чи тому, що це для нього справді дрібниці порівняно з тим, що зараз.
У свій міжвоєнний період він засів за письменництво. Перша книга — роман «Карателі», де описав пережиті події 2015-2016 років. Дві наступні — історико-пригодницькі — видав у співавторстві з другом і побратимом Андрієм Лотоцьким. І остання на сьогодні — «Мобілізяка», у якій Влад розповідає свою історію, вийшла друком у прямому сенсі напередодні війни, 23 лютого.
«Воно мусило рано чи пізно статися, у мене не було жодних ілюзій» — каже. Як тільки з’явилася новина, що міста бомблять, Влад зідзвонився із побратимами, з якими воював у 15-16 роках, і вирішили разом піти до військомату: «Фактично отак сформували готовий взвод людей із бойовим досвідом. Ми прийшли й сказали, що готові їхати воювати. В результаті опинилися в розвідці морської піхоти. І, як мені здається, досить ефективно працюємо».
Останнє поранення, яке тимчасово вивело Влада з ладу, він отримав на початку травня. «Це був бій із кадирівським спецназом. Ми отримали завдання зайти в ліс і відтіснити їх так, щоб можна було протягнути спільну лінію оборони між двома позиціями. Виявилося, що суцільної такої лінії на той момент не було, а це могло погано закінчитися. Мені вдалося виконати завдання. Ми їх доволі таки непогано покрошили в тому лісі. Але бій був дуже близький — ми зуміли підкрастися до них буквально десь на 20 метрів, вони нас проґавили, — і зловив кулю в руку», — розповідає Влад.
Каже, рана затягнулася, кістка зростається, але сама функція руки бажає кращого. До 18 серпня він ще на реабілітації, потім чекає висновку лікарів, чи продовжувати лікування, чи повертатися у військо. Поки терпляче виконує всі інструкції й старається не дратуватися через вимушений простій, а шукає в ньому можливості допомогти своєму підрозділу в інший спосіб.
«Фізично — дико дратувало до останнього часу, що я не можу собі шнурівки зав’язати на чоботах. Але вже можу, вже виходить», — радісно розповідає Влад. І додає: «Психологічно надзвичайно складно те, що я не фактично не беру жодної участі в боях. Я постійно на зв’язку з нашим підрозділом і, наскільки можу, намагаюся допомогти порадою, намагаюся стягнути якусь волонтерку з того, що нам потрібно, намагаюся підвищити максимально боєздатність підрозділу. Але те, що я далеко від місця подій — це психологічно дуже важко».
Поки на реабілітації, Влад збирає гроші й домовляється з виробниками про бойовий квадрокоптер, який здатен нести вибухівку й скидати на ворога. «Для нас це важливо, бо ми — розвідка й часто знаходимо цілі, що не є достатньо важливими, аби задіювати артилерію, одиночна техніка. І буває таке, що ми не можемо її нічим іншим дістати. Такий дрон дуже нам допоміг би, — пояснює. — Мені важливо закрити це питання, поки я тут, на місці. Бо потім ми знову опинимося десь на лінії, а то й за лінією фронту, і, боюся, звідти дотягнутися до мирної землі буде значно важче».
Наостанок запитую у Влада, що мотивує його щоразу після поранення повертатися у бій. «Я дуже хочу, щоб війна закінчилася швидше. А щоб вона закінчилася швидше, то нема ради, то треба йти і воювати. Звичайно, я хочу повернутися і щоб все, що зараз відбувається, стало страшним спогадом. У мене величезні плани на письменництво і є вже певні зобов’язання. Я хочу писати книги для дітей, бо вони — фундамент нашого щастя, добробуту й усвідомлення, що таке держава і нація. Але зараз лишитися вдома — не варіант, це ніяким чином це нашу перемогу не наблизить».
Проєкт реалізується за підтримки ГО «Львівський медіафорум» та Європейського Союзу за програмою Дім Європи.
