Фото Каті Москалюк

Надія у Києві працює держслужбовицею. Ввечері 23 лютого разом із сім’єю ходила в Театр на Подолі. Дивились виставу за мотивами творів Булгакова. Додому повернулась пізно, мала купу незавершених справ, тож заснула вже за північ. А прокинулась о 5 ранку від вибухів.

Першу ніч від початку війни спали вдома. Але наступного дня в житловий будинок на вулиці Кошиця, за два будинки від Надіного дому, прилетіли уламки російської ракети. Далі ходили ночувати в школу, у підвал. Коли в місті на півтори доби оголосили комендантську годину, залишались в укритті постійно.

«Спершу ми не планували виїжджати, — розповідає Надія. — Але потім родичі запропонували поїхати до Львова. Ми зібралися за дві години, бо маємо досвід походів. Кинула у валізу гроші, склала речі, закинула флешку з родинними фото».

Їхати вирішили швидкісним поїздом Інтерсіті. Каже: «Коли потяг рушив, в напрямку руху прилетіло щось, наче снаряд, майже у вікно. Звукова хвиля сколихнула потяг, люди буквально прощалися з життям». Інтерсіті їхав на 5 годин довше, ніж зазвичай.

На львівський вокзал прибули вранці у вівторок. Разом з Надією була донька Єлизавета та її старші брати. Їм по 22 роки і кордон зараз перетнути не можуть — чоловіків призовного віку не випускають.

«Поки що ми не знаємо, що робитимемо далі. Цю добу я в принципі не спала, не можу зібратися докупи і ухвалювати якісь рішення».

Нині Надія з донькою живуть у театрі — театр Леся Курбаса у Львові працює як притулок. Дитина тішиться — «то в школі, то в театрі — красиво».

«Рішенням їхати з Києва було важким. Я ще не оговталась до кінця. Але мусила вивезти дитину».

Ще в Надії є мама, котра живе в Херсоні. Зараз місто постійно обстрілюють російські військові. «Сподіваюся тільки, що мама далеко від найгарячіших точок Херсона і залишається поки вдома», — каже жінка.