Богданові Синявському 28, він актор і музикант. Народився у місті Дебальцево Донецької області. З 2010-го живе у Харкові, тож бої за Дебальцево та окупацію міста в 2015-му не застав. Проте застав бої за Харків. 

Згадує, що дні з 22 по 24 лютого цього року були тривожні. Разом з дружиною закупили трохи продуктів, що не псуються. Та вирішили, що точно не поїдуть з міста у разі повномасштабного наступу Росії. Дідусь дружини не може рухатися — його не залишиш, а ще у подружжя є кіт, собака, кролик та рибка. Богдан чув, що щось має початися 24-го, тому в ту ніч не спав. По 5 годині ранку він почув вибухи, розбудив дружину. Разом вони сіли в коридорі, де немає вікон, та почали думати, що робити. 

«Мені здавалося, морально ми були готові, принаймні я. Але коли це почалося, я зрозумів, шо не зовсім, — каже Богдан. — Досі не віриться, що це справді відбувається. Це якийсь напівшоковий стан». 

Врешті родина переїхала до підвальних приміщеннь у кафе їхніх друзів поблизу центру міста. Зараз там ночують 16 людей, серед них — жінка на дев’ятому місяці вагітності. Приміщення обладнані під кухню, тож жінки почали випікати хліб, який волонтери розвозять містом. Багато магазинів у Харкові закриті через значні руйнування, перебої зі світлом, водою або опаленням. Аптеки працюють у напівзакритому режимі — люди, що вміють відпускати ліки, з дозволу власників вскривають замки та повідомляють про це у волонтерських чатах. Ці чати та телеграм-канали — основні джерела інформації, адже зв’язок у місті нестабільний. 

На третій день наступу Богдан разом з другом прийшли волонтерити до Харківської обласної державної адміністрації та записались до територіальної оборони. Богдан не мав досвіду бойових дій та навичок поводження зі зброєю, тож разом з другом його записали до волонтерської «десятки». Коли починалася комендантська година, Богдан повертався до дружини, а його друг лишався в ОДА. Так було і в ніч на 1 березня, коли в будівлю ОДА влучила російська ракета. 

«Ми прокинулися від вибуху. Враження було таке, наче потрапило просто по нашому дому, — розповідає Богдан. — Друг, який лишався там на ніч, якийсь час не виходив на зв’язок, але врешті повідомив, що він цілий». 

Дуже важким був і попередній день. Окупаційні війська почали відверто бомбити житлові райони, зокрема поблизу центру міста.

«Було не страшно, скоріше була дуже сильна злість», — каже Богдан.

«Не знаю, чого ще можна боятися. Найгірше вже сталося. Боюся тільки за життя своїх близьких, рідних, друзів, знайомих. За кожну людину цього міста, цієї країни. Мрію, щоб це скоріше закінчилося на нашу користь, як воно і буде».

В найближчі дні Богдан планує волонтерити у пункті прийому й видачі гуманітарної допомоги. Але додає: «Надовго ми зараз не загадуємо».

«Я нереально впевнений в тих хлопцях, які зараз на передовій, які беруть в руки зброю та йдуть відбивати ці війська другої в світі армії, якою нас всі жахали. Кожен українець робить те, що може робити. Якщо не можеш бути корисним, треба сховатися і берегти своє життя, щоби далі, коли ми переможемо, відновлювати місто, відновлювати його життя».