Люди підземелля. Як металургійний комбінат «Азовсталь» став фортецею українських оборонців Маріуполя й прихистком для сотень мирних маріупольців
«Найстрашніше — це поранені діти». Історії медиків, які рятують людей в окупації та на передовій
«Я почула вибух і відчула, як дім підстрибнув і я разом із ним. З будинку навпроти падало скло», Дар’я Горго, 32 роки, Київ
«Кожна дорога може бути дорогою в один кінець. Але я маю рак — все одно помру», — Олександр Дріманов, 46 років, Кривий Ріг
«Ми не змогли б осилити дорогу, тому залишилися тут», Наталя Новітня, 47 років, Київ
«Російські військові ґвалтують жінок, а мертвих просто викидають на смітники. Відкривають підвали, де ховаються люди, і розстрілюють», — Анастасія Таран, 30 років, Ірпінь —Львів
«Жінки не повинні народжувати в таких умовах! Це абсолютний нонсенс! Центр Європи, 21 сторіччя…», — Кирило Венцківський, 37 років, Київ
«Містом були розкидані тіла та фрагменти людських тіл, у машинах – розстріляні люди. Нам просто пощастило», — Уляна Пчолкіна, 38 років, громадська діячка, телеведуча, чемпіонка світу з паракарате, м. Буча
«Складно описати весь спектр емоцій, але переважно — це лють і безсилля», Марина, 23 роки, Маріуполь – Київ
«Мій дім — Маріуполь — зараз схожий на вогняне пекло, просякнуте страхом та безвихіддю», — Христина Джолос, 30 років, Маріуполь
«Моя маленька донечка посміхається, тягне до мене ручки, а в мене перед очима картинка, як її немає, як її привалило в підвалі сплячу», – Анастасія Михайловська, 31 рік, Київ
«Розуміли, що в будь-який момент стіни можуть обвалитися на нас», – Валерія, Харків — Львів
«Бачу яскраве світло, чую дуже гучний звук — і вікно вилітає», – Софія Бачила, 23, Ірпінь
