Війна. Історії з України

Українці розповідають, як вони живуть у війні

«Кожна дорога може бути дорогою в один кінець. Але я маю рак — все одно помру», — Олександр Дріманов, 46 років, Кривий Ріг

від | 18 Березня 2022 | Kryvyi Rih, Війна. Історії з України

 

Illustrated by Liubov Miau 

46-річний Олександр Дріманов з Кривого Рогу мав усі формальні підстави не брати участь у війні, яку росія веде проти України. Два роки тому йому діагностували рак легенів, і відтоді він пройшов 40 сеансів хіміотерапії — ані в військоматі, а ні в теробороні лікарі не дали «добро» на службу. До того ж чоловік має 12-річного сина. 

«Запропонували копати траншеї — два рази копну і падаю з лопатою. Думав, легше буде робити коктейлі Молотова, а там випари — кашляю, задихаюсь. Вигнали».

Врешті побачив оголошення про те, що волонтерам потрібен водій. До хвороби Олександр керував маршруткою, потім був далекобійником. Тож зголосився. На місці пояснили: треба везти гуманітарну допомогу військовим, які стоять поруч з окупованим містом на півдні України. 

«Волонтерка питала, чи розумію, що це може бути дорога в один бік. Сказав: розумію, бо мені немає чого втрачати — маю рак, все одно помру, — пригадує Олександр. — Волонтерка, ясно,  заплакала».

Чоловік завантажив ліки у свою стареньку червону машину. Попросив сусідів приглянути за сином, якщо не повернеться. І рушив в дорогу. 

Коли проїхав перші блокпости, усвідомив, що не буде ані супроводу, ані коридору, ані бодай зв’язку. За останнім українським блокпостом — пуста засніжена дорога.

«Їдеш і заспокоюєш себе: як гарно! І сам розумієш, що це просто жесть», — каже Олександр. Але розвертатися не думав. Доїхав до перехрестя — в селище або в об’їзд. Поїхав об’їздною дорогою. Натрапив на заправку — машини стоять, люди п’ють каву, військових немає. Поїхав далі.

За півтора кілометри назустріч вискочили три чоловіка у рябій російській формі та почали стріляти. Тоді Олександр різко розвернувся та погнав назад. «Скільки я в голові це прокручую, стільки думаю: якби хотіли мене вбити, зробили б це. А так просто дали зрозуміти, що їхати далі не можна»

Лиш коли повернувшись до заправки, розгледів отвори від пострілів на інших авто. Чоловіки, що сиділи там, виявилися місцевими мисливцями: тримали оборону та потроху підворовували російську техніку.

Врешті-решт Олександр доїхав до пункту призначення і передав цінний багаж. Від пережитого стресу почав трохи заїкатись. Але продовжив возити гуманітарку військовим. 

«А ви б на моєму місці зупинились? Якщо до вас додому йдуть зі зброєю, якщо вас можуть вбити, пограбувати, принизити, — каже Олександр. — Мене син не хоче відпускати. Я намагаюся їхати, коли він ще спить. За нього боюсь, за нього страшно».

Після війни Олександр мріє одужати, повернутися на роботу, зібрати грошей на нову машину та не від кого не залежати. Зараз він отримує 1934 гривні (близько $65) допомоги на місяць за другу групу інвалідності. Потрохи підпрацьовує. Лікуватися допомагають близькі.

«Я думаю, ми переможемо. Навіть якщо ти хворий, косий та кривий, хоч якусь допомогу ти мусиш принести. Ховатися не можна», — каже Олександр.

Інші історії

Життя Сніжани тричі зруйнувала росія – історія жительки Маріуполя

Життя Сніжани тричі зруйнувала росія – історія жительки Маріуполя