Авторка ілюстрації Даша Кротюк
«Об 11 годині ранку я почула голосний вибух, — згадує 32-річна киянка Дар’я Горго, як 14 березня уламки ракети влучили в її будинок. — Це було несподівано, серед білого дня, сирена не звучала».
У Дар’ї якраз був робочий дзвінок. Вона ще не встигла нічого сказати, як пролунав цей вибух.
«Я не бачила вогню, тільки почула вибух і відчула, як дім підстрибнув і я разом із ним. Визирнула у вікно і побачила, як з будинку навпроти падає скло».
Дар’я закрила ноутбук, засунула його в уже зібраний рюкзак і в піжамних штанах вибігла на вулицю. Під аркою біля будинку все було в уламках. На місці, куди поцілила ракета, за 15 метрів від її будинку, була величезна вирва. У деяких квартирах зайнялася пожежа.
«Я бачила тіло якогось чоловіка: його чи присипало уламками, чи вбило вибуховою хвилею», — говорить Дар’я.
Одразу після цього вона побігла в підвал до батьків, їхній будинок стоїть недалеко від її. Там вона дві години просиділа в заціпенінні. Поки розповідає про це, знову чує вибухи: «О, ще щось вибухає за вікном, прямо зараз». Сидить у коридорі, бо була повітряна тривога.
«У мене залишилися цілими вікна. Я ще жартувала, що це — найкраща реклама віконним майстрам, які їх ставили. Цей вибух зачепив мінімум чотири будинки. Перші поверхи у моєму й сусідньому під’їзді повністю роздроблені. На щастя, там були магазини й бібліотека, які зараз не працюють і де не було людей, але все вщент вигоріло».
Дар’я не планує їхати з Києва, вона не змінила цього рішення навіть після того, як уламки ракети влучили в її дім. Пояснює: «Я молода, повна сил, за найгіршого варіанту, якщо буде блокада Києва, зможу комусь чимось допомагати».
Ще одна причина, чому Дар’я досі не залишила свій дім у Києві: 24 лютого у її бабусі підтвердився ковід, жінка була у вкрай важкому стані. Дар’ї вдалося знайти кисневий концентратор і врятувати бабусине життя. Концентратор працює від мережі, тому бабусю не можна зараз вивезти з міста.
«Війна — це ірраціональна річ. Для мене найважче зараз те, що зникла будь-яка логіка. Я не бачу причинно-наслідкових зв’язків у тому, чому гинуть саме ці люди», — говорить.
Дар’я розповідає, що зараз їй стало трохи спокійніше. Вже з’явилися нові навички: як бігти, які речі пакувати, які продукти купувати. Вона досі працює, і це допомагає їй сконцентруватися. Цього року отримала підвищення — стала операційною директоркою в агенції з маркетингових досліджень. У перший день війни мала би проводити співбесіду з людиною на нову посаду.
«У перший тиждень повномасштабного вторгнення Росії на територію України у мене майже не було страху, була лють. Хотіла руками розірвати когось на фронті, але потрібно було займатися бабусею. Другий тиждень ключовою емоцією була злість, яка допомогла мобілізуватися. На третьому тижні злість вщухла, залишилася зібраність. Більше концентруюся на тому, наскільки мені пощастило, ніж на тому, що стається щось погане».
Пригадує, як їй написала колега з Чернігова, яка не виходила на зв’язок три дні: «Наш мікрорайон зі всіх сторін оточили й обстрілюють. Але наша армія дає відсіч. Вони такі молодці, ми переможемо!». «Коли таке читаєш, розумієш, що треба вірити в перемогу і жодного іншого варіанту навіть не допускати», — говорить Дар’я. І додає: «Боюся, що хтось із людей, яких я люблю, загине. Це важко. Я вже втратила маму, коли мені було 26».
Найближчі плани у Дар’ї — вижити. З часом планує поєднувати волонтерство з роботою і доглядом за бабусею. А ще хоче повернутися до того, що так любила до війни: знову займатися спортом, співати, грати на музичних інструментах і проходити онлайн-курси.
