Ані 34 роки. До війни вона працювала директоркою популярного столичного закладу. Зараз організовує роботу однієї з волонтерських кухонь на базі ресторану в Києві.
Поруч з нею працюють не професійні кухарі, а сусіди, які вирішили долучитися:
«Я просто написала в чат будинку, де ми зазвичай вирішуємо побутові питання: є можливість відкрити кухню і там готувати для військових та лікарень. Навіть не очікувала, що стільки людей відгукнеться. Виявляється, багато хто хоче допомогти місту, але просто не знає, як саме. Якщо чесно, до війни я більшість сусідів навіть не впізнавала в обличчя, а за останні два дні ми всі здружилися», — розповідає Аня.
Згадує перші миті війни: «Все як у всіх. Ніколи в житті не могла уявити, що одного разу мене розбудить посеред ночі чоловік і скаже, що почалася війна».
Вони з чоловіком не зорієнтувалися та не виїхали з Києва в перші години. А потім, коли зважували «за» та «проти», вирішили залишитися, бо тут близькі люди: сестра, яка народила дитину 10 днів тому, та старенька бабуся, якій 90.
«У тому, що ми залишилися, немає нічого героїчного. Просто чудово розуміли, якщо ми поїдемо, нікому буде подбати про рідних. І що для нас не бути з ними поруч, не мати можливості допомогти — страшніше, ніж прокидатися і засинати під звуки вибухів та сирени».
Каже, що головні почуття зараз — це розпач та безсилля, але волонтерство допомагає хоча б трохи з ними впоратися.
Кожен день — як «день бабака». Всією родиною вони сплять в коридорі, виставивши взуття за двері, щоби швидше вибігти в разі удару. Прокидаються, їдять, працюють на кухні. Ввечері вдома вимикають все світло та вперше за день читають новини: радіють маленьким перемогам та відчувають гордість за армію. Моляться.
Після війни Аня мріє трохи менше працювати і більше часу проводити з рідними: «Ця війна показала, що в одну мить можна втратити все. Виявилося, що раніше було стільки безцінного — можливість коли завгодно обійняти близьких, стільки світла та радості. Але я весь час була заклопотана, вирішувала якісь робочі питання і навіть не усвідомлювала, скільки щастя в кожному моменті, в якому немає війни».
