Illustrated by Tanya Guschina
«Вчора я вперше за 12 днів зняла колготи. Думала, що буду відривати їх з м’ясом, як багато чого зі свого серця за останні дні. Але на диво, тіло настільки зжате, що до нього нічого не прилипає зараз. Навіть кров. Ми провели в облозі 10 днів. За два кілометри від Макарова на Київщині. В одній з найпекельніших точок України. Без світла, тепла, води, зв’язку. Майже без новин. Вчора ми психанули та просто під «градами» (реактивна система залпового вогню) через поле виїхали», — такі слова написала 36-річна Оксана Туник після того, як із родиною вирвалася з окупації на Київщині.
До війни Оксана Туник працювала креативною продюсеркою, придумувала формати для телебачення і кіно. Коли почалася війна, Оксана з родиною виїхали з міста Буча до батьків чоловіка в Макарівський район, переконані, що там буде абсолютно безпечно.
«Згодом ми виявилися заблоковані з усіх виїздів — пішла російська техніка, почались обстріли. З укриття ми чули, як колони йшли дорогами по дві години, і так тричі. В облозі я дізналася, що якщо просто подивитися на колону з танків, то один з них розвернеться і просто вистрілить в тебе, як це було з трьома сусідами з нашої вулиці. Я дізналася, що якщо намагатися відкрито вивезти дітей через російські війська, то перетворишся на фарш, як це було з родиною з сусіднього села».
Перші обстріли починалися о 5-ій ранку, тому вставали рано. Оксана розповідає, що було дуже холодно, але камін розпалювали лише вранці, бо вночі це — додаткове джерело світла.
«Треба було підігріти воду, помити посуд, приготувати їсти, раз на два-три дні помити дитину. Якщо обстріли були не дуже близько, то намагалися розважати сина. Багато читали, грали в ігри. Знайшли радіоприймач та намагалися слухати новини. Але здебільшого проводили час у підвалі: трирічний син бігав по колу між дорослими, ті робили «шлагбауми», а малий проходив крізь них з паролем «Слава Україні». Малював на планшеті по кілька хвилин. А ми — дивилися на свічку. Рахували постріли».
Зараз Оксана разом з родиною у Хмельницькій області. Вона виснажена. Каже, не боїться втратити роботу чи будинок, але боїться, що в неї не буде можливості відбудувати усе це.
«Я мрію якомога скоріше повернутися додому, навіть якщо там лишився тільки фундамент. Зібрати всю сім’ю разом за одним столом і обійняти тих, кого я зараз не можу обняти».
