Авторка ілюстрації Даша Клочко
«Повз нас проїхав танк. Це було неймовірно страшно. Постріли були вже прямо за нашим будинком. Нас мали от-от підібрати знайомі, але все ніяк не приїжджали: 10 хвилин очікування були схожі на кілька годин. Я кинула валізу, просила сина сховатися, а він тягнув її та казав «Мама, сумочка лишилась! Давай допоможу!». І далі тягнув… Валізу все-таки довелося кинути. Я зовсім забула, що поклала туди жорсткий диск, де були всі фотографії та документи. Там була вся наша пам’ять», — розповідає 25-річна Інеса Балабанова, яка разом з родиною тікала від російських окупантів з міста Ірпінь.
До війни Інеса була в декретній відпустці: «Сину майже три роки, ми планували у вересні віддавати його в садок, я хотіла шукати роботу».
Дівчині важко говорити про те, що вона пережила: «Коли згадую, то знову і знову накриває. Я не можу описати точно, що відчуваю. По суті — нічого. Біль, страх, образа, злість — усі відчуття розбились на шматки, я намагаюсь їх якось зібрати докупи. Дуже важко».
Десь о четвертій ранку 24 лютого Інесі подзвонив чоловік з роботи: «Інеса, одягай малого, одягайся сама, збирай найнеобхідніше. Почалася війна». Від шоку дівчина вся тремтіла, була розгублена. «Кажу чоловіку: «може ти жартуєш?». Вийшла на кухню, підійшла до вікна і почула перші постріли.
«Під вечір пішли «гради» (системи залпового вогню). Один за одним. Серце калатало, але зорієнтувалися швидко. Зачинили квартиру, вибігли прямо під звуки вибухів».
Інеса з родиною сім днів провела в укритті — підвалі сусіднього університету. «Чоловік виходив і на роботу (він працює в охороні), і в пошуках продуктів. На полицях були тільки солодощі та алкоголь. Траплялися крупи, але приготувати їх було ніде».
Родина хотіла виїхати кілька разів, але без власного автомобіля вибратися було складно. «На сьомий день чоловіку подзвонили з роботи та сказали «Рятуйтеся, як можете. Ірпінь захопили». Дзвінок був на пару годин до того, як це показали у новинах. Так він врятував нам життя, бо дав можливість виїхати раніше».
Зараз Інеса з сином у родичів у Львівській області, куди добиралася кілька днів із зупинкою в Вінниці.
Інеса боїться за чоловіка і війни.
«Не хочу, щоб це повторювалося, не хочу знову шукати сховище. А ще — не хочу вимушено тікати закордон. Мій чоловік не покине Україну, не тікатиме. І я хочу теж залишатися тут».
Ірпінь, де Інеса виховувала свого маленького сина, захоплений та знищений. Немає поліклінік, будинків, садочків. На дорогах лежать тіла вбитих людей, які хотіли втекти від окупантів. «Я щоранку прокидаюсь з вдячністю Богу. Я в тиші. Не на вулиці, не в підвалі. Якби чоловік був поряд, було б ще легше. Намагаюсь тримати себе в руках. Але повністю ще не осягнула всього, що сталось. Ще не пережила цей досвід».
