«Евакуація – це було найстрашніше за всі ці дні»,  — розповідає 25-річна Каріна. Жителям оточеного Ірпеня, де від початку повномасштабного вторгнення Росії точилися жорсткі бої, доводилося залишати місто через підірваний автомобільний міст, а під час сирен ховатися біля його основ.

«Ми вийшли та спустились під зруйнований міст, де було людей 300, як мені здалося. Коли хлопці з територіальної оборони кричали «Повітря! Забігайте всі під міст — до опор!», усі люди в секунду втискалися в бетон. Повітряна тривога була тричі — тричі ми чекали удари. Потім нас перевели через міст, через блокпост у ліс та до волонтерів на трасі», — розповідає дівчина.

У  мирний час Каріна займалася фотографією та навчалася на психотерапевтку. Дев’ять  місяців вона з чоловіком прожила в Ірпені, останні дев’ять днів з яких стал справжнім пеклом.

Безпечної евакуації з міста Ірпінь, що фактично заблоковано окупантами, не було з першого дня. Каріна згадує, що найстрашніше було під мостом. «Немає слів, щоб описати цей страх. Це не можна порівняти з жодними панічними атаками, з жодним страхом взагалі. Я не думала тоді про смерть, злякалася настільки, що в голові був вакуум. Коли ставало тихіше, думка була одна: тільки щоб чоловік був зі мною. Я дуже боялась, що його не візьмуть в автобус, бо було багато жінок і дітей. Мені досі соромно за ці думки, але я розуміла, що я без нього не сяду».

Волонтери допомогли парі доїхати до Києва, Каріна згадує, що всю дорогу до столиці молилася, хоча ніколи не була релігійною людиною.

 «За ці дев’ять днів я ніби прожила ціле життя. На третій день ми стояли в черзі до аптеки під звук вибухів, але ніхто з людей не тікав, тому що місце в черзі було набагато важливіше».

У перші дні війни чоловік Каріни підвернув ногу, парі довелося їхати до лікарні у сусідню Бучу, де на той час вже йшли бої. «Коли вийшли, намагалися викликати таксі чи спіймати машину, саме в той момент за будівлею «рвонуло». Складно описати, що відчуваєш в такий момент. Жодних думок — просто дикий страх за життя».

У квартирі Каріна з чоловіком спали на підлозі, потім «переїхали» до ванни.  «З новин дізналися, що винищувачі, які пролетіли у нас над головою, розбомбили будинки біля військового шпиталю в Ірпені. Після цього мене накрило. При звуках винищувача я просто лягала на підлогу, молилася та чекала».

Зараз пара в Обухові (місто у Київській області),  де живе мама Каріни. Поки що не збираються їхати далі. Дівчина говорить, що від ступору відійшла на наступний день після евакуації: «Я можу хоча б говорити, навіть посміхатись, якось реагувати. До того був тільки страх. Я просто всі ці дні виживала».

Каріна хоче відновити сили та допомогти Україні та українцям усім, чим зможе. Подружжя має спільну мрію – поїхати у Крим. «Чоловік проводив там кожне літо в дитинстві, а я була лише один раз і той узимку».