Illustrated by Asia Timofeyenkova
«В перші дні була паніка і багато сліз. Тепер щось схоже на отупіння. Хоча іноді все ще буває страшно. Страшно, коли на телефоні з’являється номер чоловіка, але в трубці не його голос, а якісь хрипи. Його телефон вже намагалися зламати. Страшно, коли він дзвонить двічі за годину і стривожено питає, як ми, але не може розповісти деталей про себе. А потім я дізнаюся, що за цей час місто двічі обстріляли. Страшно, коли біля під’їзду знаходять розтяжку з гранатою», — говорить Ліда. Їй 55 років. Все життя вона навчає дітей математиці. Живе в Білій Церкві. Це місто з початку війни було під ракетними обстрілами тричі: останній раз дуже сильно обстріляли саме житлові будинки.
Її чоловік поїхав на фронт вже наступного дня після початку повномасштабної війни Росії проти України. Син допомагає територіальній обороні. Донька працює в США.
Ліда в квартирі сама. Спочатку, коли з міста виїхало багато людей, було страшно і самотньо: зі 120 квартир у будинку заселеними були лише 10. Потім люди, що відвезли дітей в безпечні місця, почали вертатися.
Ліда нікуди не їде. Вона спить на матраці в коридорі та щоночі завішує вікна, аби світла не було видно з вулиці. У місті також живе її свекруха, у неї рак. Про неї треба подбати: приготувати їжу, зайти в аптеки, знайти воду. Все треба робити швидко, адже сигнали повітряної тривоги лунають щогодини, а іноді кожні 30 хвилин. Ліда знає адреси всіх підвалів, в яких можна сховатися. Так минає день, а ввечері все повторюється по колу: зробити світломаскування, витягти в коридор матрац. Спочатку Ліда спала у ванній, але потім прочитала, що в коридорі безпечніше.
Ліді допомагають сусіди. Дізналися про те, що вона опікується хворою родичкою, і допомагають: хтось приносить картоплю, хтось – консервацію. Вони гуртуються, обмінюються продуктами, плетуть маскувальні сітки.
Скоро мають закінчитися весняні канікули, і вже зараз вчителям, як Ліда, треба думати про те, як і для кого відновити заняття і як проводити онлайн-уроки, коли половина дітей сидить по підвалах.
Один шестикласник, який колись ледве вивчив таблицю множення, тепер навчився розраховувати, коли почнеться тривога у Білій Церкві, якщо винищувач побачили над іншим містом. Дзвонить Ліді і попереджає. Його прогнози часто справджуються.
«Моя найбільша радість – дзвінок від чоловіка з фронту, повідомлення від дітей і друзів. Це те, що мене підтримує найбільше».
«Після війни я поставлю свічку за всіх, хто помер. За всіх своїх учнів, які не повернуться з війни. Я не знаю, скільки мені буде потрібно свічок. Я поки не хочу рахувати. А потім, коли я виплачу все своє горе, піду до школи, зберу свій клас на виховну годину, і ми будемо говорити про нову історію, яку буде творити це покоління. Я уявляю собі цю мить. І молюся, щоб жодна парта не була порожньою».
