«До нашого укриття прибігла жінка та просила про допомогу — її чоловік на щось наступив і йому відірвало обидві ноги. Світлана, жінка з нашого підвалу,  допомогла покласти чоловіка в машину, відвезла подружжя у лікарню, повернулась, запаркувала автівку під під’їздом і прийшла назад в укриття. Все це — під безперервними обстрілами, щомиті ризикуючи власним життям». 

Христина Джолос разом з чоловіком та сином були одними з перших, хто вибрався з Маріуполя. Родина 16 днів сиділа в укритті, майже не виходячи. Кожен вихід міг вартувати життя. 

«15 березня нам із сім’єю вдалося виїхати з Маріуполя. Не було зеленого коридору, не було ніякого організованого порятунку. Ми зробили це на свій страх і ризик. На початку війни активні обстріли були на околицях, у центрі — страшно, але ми ще могли якось жити. Тоді мало хто їхав, місцева влада не інформувала про щось подібне». 

Укриттів у місті мало: переважно це були цокольні поверхи будівель, підвалів з вентиляцією катастрофічно бракувало. 

«Ми переховувалися у гімназії, де вчився мій син. Це цокольний поверх, холодний та вологий. Спочатку лише ночували, спали прямо на підлозі. Вдень під обстрілами повертались додому, де ще були світло та газ, можна було приготувати їжу. Люди з околиці переселялися до центру. Я варила суп для них, намагалася хоч трохи підтримати тих, хто залишився без нічого. Питання виживання ще не стояло, усі швидко та активно допомагали нашим військовим та одне одному».

Родина потрапила під обстріл, коли вкотре поверталася додому. «У нашому будинку вибило вікна, у дворі розірвався снаряд. Добігши до під’їзду, я почула, що прилетів ще один. Кинула сина на землю, прямо на бите скло, закрила його собою. Ми лишились цілі, але більше додому не ходили. З цього дня світла не було».

Христина намагалася спіймати мобільний зв’язок та для цього виходила до міста. Сусіди по укриттю передавали папірці з номерами телефонів та просили передати вісточку рідним. «Біля магазину «1000 дрібниць», його у Маріуполі усі знають, було багато людей та машин. Раптом почалися сильніші обстріли: у натовп потрапило безліч снарядів. Тоді я вперше побачила труп, що лежить на дорозі».

У дворах палили багаття, щоб приготувати суп чи нагріти воду. Час від часу прилітали снаряди. В один із таких разів чоловіку відірвало ногу. Він лежав, стікав кров’ю, забирати його було нікому. Ще один снаряд вибив частину вікон в укритті, де була родина Христини. Якусь жінку поранило в стегно, всю ніч вона лежала на першому поверсі та молила дати отруту, щоб не відчувати пекельний біль.

«Люди копали братські могили, просто прикопували трупи. Тих, хто помер власною смертю, рекомендували виносити на балкони. Ніхто нікого не вивозив. Якщо захворіла дитина — невідомо, що з нею буде. Хворіли усі, тому що було дуже холодно спали на підлозі. В нашому укритті у однорічної  дівчинки температура піднялася до 40. Усі шукали для неї хоч якісь ліки, антибіотиків так і не вдалося дістати».

Чи вона вижила, невідомо. 

Родина вирішила тікати. Під обстрілами дісталися до квартири, вхопили кішку та валізу, яку зібрали з надією на зелений коридор. Завантажили та наклеїли напис «діти» на машину. «Ти не знаєш — доїдеш чи ні. Люди поруч кричали. Навкруги хаос та безлад, важко описати та осмислити, що відбувалося».

Машини сформували колону, щоб триматися разом. За вікном — обірвані дроти, знищені будинки, над головою — ворожі літаки, постійно лунають обстріли. На виїзді з міста — затор та російські блокпости. Окупанти оглядали машини: «У мого чоловіка перевіряли навіть пальці: думаю, дивились, чи він не стріляв зі зброї. Це було неймовірно страшно, але ми вже не чули вибухів».

Комендантська година застала родину посеред поля у сірій зоні: між окупантами та українськими військами. Згуртувавшись з іншими машинами, залишилися на ночівлю. Було холодно, але паливо економили, тому грілися пледами. О 5:30 ранку рушили в дорогу, блукаючи все ж знайшли український блокпост. 

«Там залишились тисячі людей, я не знаю, як їм допомогти. Моя мама і троє братів також ще в Маріуполі, ховаються від обстрілів у підвалі. Ніхто не може туди доїхати та їх забрати».

Христина мріє почути голос рідних людей і що обстрілів більше немає. «Ми вже ніколи та ніде не будемо своїми. Весь досвід, дорогі серцю дрібниці та рідні люди — залишилися вдома. Мій дім — Маріуполь — зараз схожий на вогняне пекло, просякнуте страхом та безвихіддю. Діра, яка спалила усе, що нам було важливо».