Illustrated by Karina Katsun

 «Я не хотіла їхати з Маріуполя, але у першу ніч від початку повномасштабного вторгнення Росії до мене підійшли високопоставлені люди й повідомили, що моє ім’я — у розстрільних списках, складених Росією. Сказали, що в мене є п’ять хвилин на збори», — згадує 23-річна журналістка Марина з Маріуполя. 

Вона забігла додому і спакувала у рюкзак документи, гроші, кілька пар шкарпеток і трусів, штани, два светри, ноутбук, павербенк, флешку, ліхтарик, ніж та улюблену підвіску. І разом із хлопцем виїхала з Маріуполя.

Марина народилася в Сумській області, а після закінчення школи переїхала до Києва, де прожила п’ять років. Останні півтора року Марина жила й працювала у Маріуполі – саме там її і застала повномасштабна війна. Зараз дівчина разом зі своїм хлопцем та друзями у Києві — служать у територіальній обороні одного з районів міста.

«Перші дні війни я майже не спала: весь час моніторила ситуацію і писала новини, бо тоді я одна з усієї редакції була зі стабільним інтернетом. Я розумію, що інформаційна війна — це теж війна, але відчувала, що мені цього недостатньо. Плюс картала себе, що покинула Маріуполь, де залишилися друзі, рідні й кішка з новонародженими кошенятами. І щоб не сидіти у безпечному місці, коли вирішується доля країни, ми з хлопцем вступити до лав територіальної оборони Києва». 

Марина вміє поводитися зі зброєю та добре стріляє, її хлопець — парамедик. Розповідає, що навіть із цими навичками їх би не взяли у територіальну оборону через величезний наплив охочих і нестачу зброї та амуніції. Потрапити допомогти друзі-пластуни. 

У територіальній обороні Марина виконує різні завдання, ходить на чергування. Каже, що в неї з’явився фаталізм (буде так, як має бути) і прийняття ситуації, бо на багато речей зараз вплинути неможливо.

Марина досі не може повірити, що все, що нині випало на долю Маріуполя, — реальність. Місто з усіх боків оточене окупантами, постійно обстрілюється, у людей немає продуктів, води, світла, опалення та будь-якого зв‘язку. 

«Складно описати весь спектр емоцій, бо постійно кидає від однієї до іншої, але переважно — це лють і безсилля. Безсилля через те, що я не можу нічого зробити, щоб допомогти родичам і друзям, які залишилися в блокованих російськими окупантами містах. Боюся, що з ними щось може трапитись. Ми віддали ключі від квартири другові, щоб він ходив годувати кішку й кошенят, але з ним, як і з іншими маріупольцями, немає зв‘язку».

Марина планує і далі залишатися у територіальній обороні та робити все можливе, щоби наблизити перемогу. Мріє повернутися у Маріуполь. А ще — вийти заміж після перемоги.

Дата запису 17 березня 2022 року.