Illustrated by Liubov Miau
«Мою маму вбив російський снайпер у мене на очах. Куля увійшла прямо в лоб», — розповідає 20-річна Тетяна з Бучі. Маму Тетяни — теж Тетяну — вбили 24 березня. Буча вже кілька тижнів була окупована російськими військами. Таня з батьком, матір’ю та двома котами залишалися в місті.
До війни дівчина навчалася в Київському політехнічному університеті на програмістку. В лютому разом із мамою дивилися серіал «Корона» про британську королеву. Додивитися не встигли — у місто прийшла війна.
«Підвал під нашим будинком не був обладнаний під сховище, тому ми сиділи спочатку у ванній, потім у коридорі. Чули вибухи і постріли, але мама виїжджати нікуди не хотіла. Вона корінна бучанка, відчувала себе господинею у рідному місті. Ми сперечалися, але так нікуди й не поїхали», — розповідає Таня.
Перший тиждень жили на запасах круп і консервів. Потім у місті зник газ, вода, опалення та електрика. На сусідніх вулицях було чутно обстріли. Найбільше Тетяна боялася з настанням темряви — свічок не запалювали, щоби не видати свою присутність у квартирі. Зв’язку також фактично не було — раз на кілька днів дівчина піднімалася на десятий поверх свого будинку, щоб подзвонити. Інколи вдавалося спіймати слабкий інтернет — це було щастя. Тому новин мешканці Бучі не знали. Кожен день починався з того, що сусіди переповідали одне одному, хто що дізнався про ситуацію в країні.
Разом із сусідами готували їжу: для цього розпалювали велике вогнище у дворі з усієї деревини, яку змогли знайти. Сім’я Тетяни вирішила час від часу ходити до бабусі: вона жила в приватному будинку, там були пічка й колодязь. Але й туди періодично вдиралися росіяни.
«Вони обшукували будинки, забирали сім-картки, трощили смартфони, обрізали кабелі інтернету й телебачення. У будинку бабусі на моїй пам’яті таких обшуків було два», — згадує Таня.
Для місцевих росіяни встановили правила: пов’язувати собі на руку білу стрічку й не порушувати комендантської години. Сім’я Тетяни цих правил дотримувалася. 22 та 23 березня вони сиділи в квартирі: росіяни ходили по сусідніх будинках та перегруповували колони техніки буквально у дворі. До їхньої квартири так і не дійшли. На третій день стало тихіше. Потрібно було сходити за їжею та водою, тож Таня з батьком і матір’ю пов’язали білі пов’язки і зранку вийшли в напрямку бабусиного дому. Трагедія сталася, коли вони вже поверталися.
«Ми йшли одне за одним, на відстані десь пів метра. Спочатку тато, бо він вважав, що так зможе нас захистити. Потім — мама, а далі вже я. Йшли територією заводу, довкола було безлюдно. Раптом без жодних попереджень почули постріл. Звук був такий гучний, що я перестала чути на праве вухо. Хтось із нас крикнув «Лягайте!», можливо, це була я. Ми з батьком миттєво лягли на землю, а мама впала. Кілька хвилин полежали й почали запитувати одне у одного: «Все в порядку?». Мама не рухалася… — згадує Тетяна.
У жінки була прострелена голова, вона стікала кров’ю. Таня взяла її за руку і зрозуміла, що мама загинула. Снайпер поцілив точно між брів.
«Він бачив, що йдуть троє людей, і зумисно цілився в маму. Не знаю, чому і навіщо. Я сиділа над мамою і кричала. Ми не знали, хто стріляв, але кричали їм, що ми мирні люди, у нас немає зброї, просили покликати лікаря. У відповідь — тиша», — розповідає Таня.
Тато сказав Тетяні йти за тачкою, а сам пішов туди, звідки стріляли, — попросити, щоб дозволили забрати тіло дружини. Росіяни змусили показати паспорт, потім — роздягнутися. Пояснили, що шукають татуювання у вигляді свастики. Потім спитали, що у наплічнику. Там були термоси з чаєм.
«Сказали трохи злити, їм здалося, що у чаю якийсь не такий колір. Потім примусили пити окріп. Казали: мало п’єш, давай більше. Коли я повернулася з тачкою, батько крикнув, щоб я не підходила. Потім йому вдягнули мішок на голову й кудись відвели», — каже Тетяна.
Тіло її мами забрати таки вдалося. За ним до російських військових пішов дідусь.
«Росіяни питали його, чи бачив він бандерівців. Потім посперечалися між собою, вивезли йому напіврозбиту машину, явно вкрадену в когось із місцевих. Спитали, чи вміє керувати. Погрузили тіло мами на заднє сидіння, і він якось довіз його додому. Не знаю, як йому вдалося, адже після інсульту в нього паралізована права частина тіла. Тата весь цей час не було, ми не знали, де він і що з ним», — розповідає Тетяна.
Уранці батько повернувся і розповів: його з мішком на голові весь вечір кудись возили, пересаджували з машини у машину, допитували, звинувачували в мародерстві, погрожували вбити. В якийсь момент запитали, як він ставиться до цієї війни. Він відповів: «У вас же освободительная операция, вот вы и освободили меня от жены, а дочку от матери».
Зрештою, зі зв’язаним руками й мішком на голові його викинули з машини. Він якось зумів зняти мішок і розірвати мотузку. Побачив, що це інший район Бучі. Переночував у місцевій сім’ї, а вранці пішки пішов до будинку Тетяниної бабусі.
Маму Тані поховали у дворі. Сусіди допомогли викопати могилу та опустити тіло. А один із сусідів був послушником у церкві, тож виконав роль священника — прочитав молитву, мав навіть ладан, свічку та молитовник. Сім’ї було важливо дотриматися хоча б мінімального ритуалу.
«Мама все життя присвятила сім’ї та дому, водила мене на гуртки й у музичну школу. У 2014-му активно волонтерила, плела маскувальні сітки, пакувала обіди для військових з «Кухарською сотнею». Потім — допомагала стерилізувати бездомних тварин у Бучі. Завжди була небайдужою та цікавилася подіями в місті. Напередодні загибелі була налаштовано оптимістично — вірила, що Україна незабаром переможе», — згадує Тетяна.
Наступні вісім днів Таня з батьком прожили в будинку бабусі. Виїхати вдалося, лише коли Бучу звільнили українські військові.
«Дорога мене вразила. Було дивно бачити повністю зруйноване, спалене місто, яке ще недавно було таким красивим і живим. Загалом важко повірити, що все це сталося з моєю сім’єю», — говорить Таня.
Зараз вона живе в Києві. Про смерть мами вони повідомили родичам, коли вже вибралися з Бучі. «Боялися говорити про це телефоном, бо родичі могли зірватися з безпечного місця та на емоціях поїхати нас визволяти», — пояснює.
Тетяна чекає, коли зможе поїхати в Бучу, щоб перевірити своє житло та перепоховати маму на цвинтарі. Вона хоче задокументувати, що це був саме воєнний злочин, сподівається, що вбивці її мами будуть покарані: «Не знаю, чи реально знайти конкретну людину, яка це зробила, але хочу зробити максимально від мене залежне, щоб їм це просто так не минулося».
Через кілька днів після евакуації Тетяни в її університеті поновили дистанційне навчання. Зараз її план — вчитися, отримати професію і зрозуміти, як взагалі жити далі. А ще — дізнатися, що з її бабусею та прадідусем. Вони жили в Ірпені, зв’язок із ними обірвався ще в перший тиждень війни. «Прадідусю більше 90 років, він ветеран Другої світової. Хто би міг подумати, що він вдруге зіткнеться з війною?», — говорить Тетяна.
