Проілюструвала Лідія Голоско
Більше чотирьох місяців 22-річна Тетяна та 29-річний Іван живуть в окупації. Російські війська зайшли в Бердянськ, місто на березі Азовського моря, 27 лютого, за кілька днів від початку повномасштабного вторгнення. А вже 28 лютого влада Запорізької облдержадміністрації, до складу якої входить місто, заявила про встановлення там окупаційного режиму.
Відтоді пара не наважилась виїхати, вкрай рідко виходять навіть в центр — в біографії Івана є служба в полку «Азов», хоч там і працював фінансистом, а на тілі — татуювання у вигляді оберегу «Валькірія», яку окупанти можуть приймати за «націоналістичну». Окупаційні війська будь-якої миті зупиняють перехожих, передусім чоловіків, щоб перевірити документи, інформацію в телефоні і роздягнути в пошуках саме таких татуювань.
Протягом весни ситуація в місті передбачувано змінювалась. У перші тижні після захоплення місцеві чинили спротив: виходили на мітинги, тримаючи українські прапори та співаючи гімн. Втім наприкінці березня окупанти почали жорстоко розганяти мітинги, затримувати й катувати активістів. Відтоді проукраїнське населення все частіше виїжджає, а решта перейшла у підпілля.
«Були напади на російські патрулі. Є люди, які малюють на стінах будинків прапори, пишуть «Слава Україні», «Геть росії». Навіть на стовпах над дорогою багато-хто вночі кріпив українські прапори, — розповідає Тетяна. — А на одній школі нині висить український прапор. Окупанти про нього не знають, але знають місцеві, і це гріє душу».
Полювання на українських військових почалось ледь не з перших днів окупації. Батько Івана служив в «Азові». Його затримали 28 березня у власному будинку.
«О 7 ранку близько 15 озброєних військових зайшли до двору, — пригадує Іван. — Оточили звідусіль. Сусіди розповідають, що за три дні до затримання час від часу бачили біля будинку підозріле авто, те саме, що приїхало за пів години до затримання».
За три місяці, що минули відтоді, Іван чув тата лише раз. Його дружині дозволили передати посилку в бердянську в’язницю, де тримали чоловіка. В ній жінка сховала записку із номером телефону. Батько Івана подзвонив у свій день народження, 9 квітня. Однак ані слова про умови, в яких перебуває, розповісти не зміг.
«Коли ми спілкувалися, батько розмовляв на «гучному зв’язку», і ми не могли обговорювати такі питання. Лиш найбанальніші та поверхові теми».
10 квітня СБУ повідомила родині, що чоловік є у списках на обмін. Відтоді жодної нової інформації Іван не отримав. Каже, коли наприкінці квітня окупаційна влада змінила коменданта міста, репресії щодо місцевих стали жорсткішими, із затриманими перервався будь-який зв’язок, передавати посилки заборонили.
Офіційної інформації про кількість полонених українців немає. Лиш час від часу з’являються новини про викрадення активістів. Когось везуть у місцевий відділ поліції, когось — до в’язниці, а когось — у невідомому напрямку.
За словами Івана, у місті панує тотальна пропаганда. З початку окупації транслюють лише російські телеканали та радіо. На 9 травня, коли в Росії традиційно відзначають День перемоги, у Бердянськ привозили акторів із плакатами російської пропагандистської громадської організації «Безсмертний полк» — створювали телевізійну картинку. Актори йшли із плакатами загиблих військових,які брали участь у Другій світовій війні. На білбордах розмістили символіку радянську символіку.
До Дня Росії, який припадає на 12 червня, усе місто завішали триколорами. На «свято» в центр міста окупанти заманювали безкоштовним морозивом, шашликами та концертом росгвардії. Однак більшість місцевих проігнорували подію, кажуть Тетяна та Іван. Через вибухи на електропідстанції та кількох заводах частина міста у той день лишилася без світла та інтернету.
Аби позбавити людей зв’язку з Україною, окупанти глушать сигнал українських операторів та роздають російські сім-карти. Місцеві беруть, але змушені давати в обмін паспортні дані. Припускають, що особисті дані знадобляться окупантам для можливих псевдореферендумів.
Тетяна та Іван не беруть російські сім-карти і спілкуються виключно по інтернету. Щоб читати українські онлайн-ресурси, використовують VPN-сервіси. У місті залишилось два провайдери. Один із них пішов на співпрацювати з окупантом. У другого зв’язок гірший.
Ті підприємці, які залишилися, змушені завозити товари з Криму. І для цього мають записуватися на конвой супроводу. Така реєстрація допомагає місцевим колаборантам збирати інформацію про те, хто повертається з товаром і з кого можна збирати «данину». Цінники ставлять у гривні та в рублях.
Фермери розпродають свою продукцію на місцевих ринках. Вивезти щось на продаж до України неможливо. Наприклад, у середині червня фермери вимушено викинули 2 тонни помідорів на російському блокпосту поблизу села Василівка. Товар везли з Мелітополя до Запоріжжя на продаж, але окупанти заблокували фури.
Водночас росіяни крадуть українське зерно. Тетяна каже: ледь не щодня бачить, як його вивозять із порту фурами в напрямку окупованих Мелітополя, Херсона, Криму.
Більшість поліцейських і медпрацівників виїхали з міста. Ліки заледве завозять.
«Медзаклади працюють. Але є дефіцит не тільки ліків. Кров можуть взяти, але реагентів, щоб визначати групу чи резус-фактор, дуже мало. Коли привозять ліки, утворюються великі черги. Пластинка валідолу у звичайний час була 10 гривень, а зараз – щонайменше 50».
Молоді та дітей залишилось мало. Серед проукраїнських – лише один друг пари. Садочки та школи закриті. У перші тижні війни там були гуманітарні центри. Іван із Тетяною розвозили продукти та гумдопомогу місцевим. З моменту окупації їх заборонили. Натомість в місто почали завозити російську «гуманітарну». У перші тижні мало хто її брав, каже Іван.
«Перший час, коли привозили гуманітарну допомогу, навпроти цих конвоїв збиралися люди та критикували тих, хто її обрав».
Але згодом пенсіонери почали приходити за безкоштовними продуктами.
Самі Тетяна та Іван зараз ніде не працюють. До окупації Іван був торговельним представником. Магазин, де Тетяна працювала адміністраторкою, розпродав запаси протягом березня і закрився. Дівчина дистанційно вчиться у медичному коледжі, який переїхав до Запоріжжя.
Зізнаються: на окупантів працювати не хочуть. Тому поки «проїдають» запаси. Чому лишаються? В Івана старенькі бабуся та дідусь, яким потрібна допомога. У місті лишається мама Івана. Мама Тетяни живе за 30 кілометрів від Донецька. Її місто під постійним обстрілом російських військових. Звідти Тетяна переїхала у Бердянськ п’ять років тому вчитися. Познайомилися з Іваном. Планували восени одружитися, хотіли дитину.
Нині вони живуть у приватному будинку. Займаються городом, гуляють із собакою та часом їздять до моря. У центр не ходять, аби не зіткнутись з окупаційним патрулем.
О восьмій вечора починається комендантська година. Іван згадує випадок, коли окупанти упіймали місцевого, який не встиг повернутися додому.
«Людину вивезли на Мангуш, це поруч з Маріуполем, прибирати місто. Змушували прибирати рештки тіл. Людей закопували, як сміття. Місцевий через тиждень повернувся і почав говорити сам із собою».
Найважче в окупації, каже Тетяна, – змиритися з тим, що нічого зробити не можеш і треба, стиснувши зуби, терпіти. Мотивують успіхи українських військових та спротив місцевого підпілля.
Втім обоє не виключають: якщо війна та окупація затягнуться, то пробуватимуть виїжджати до Запоріжжя, аби недалеко від дому. Коштує це дорого: у перші дні квитки на автобус до Дніпра коштували 500 гривень, а тепер – вдесятеро дорожче.
Водночас Іван, корінний житель Бердянська, не знає, чи зможе жити у місті після окупації.
«Моє місто зґвалтували. Жити тут не хочеться. Хоча місто дуже зручне та комфортне. Хотілося починати тут сімейне життя. А тепер є відраза. Тут є колаборанти, є ті, хто бере російську гуманітраку. Це вимушено, але все одно огидно».
Коли ЗСУ звільнить Бердянськ, Тетяна мріє відсвяткувати перемогу у місті, а потім поїхати у подорож Україною.
«Коли всі окуповані території звільнять – поїду додому до матері. Раніше можна було через Маріуполь, тепер не знаю як. А потім почнемо подорожувати по Україні, бо скучили по колориту. Поїдемо на Закарпаття – туди збиралися перед війною».
Авторка: Дарина Трунова
Редакторка: Оксана Мамченкова
Ілюстраторка: Лідія Голосько
Перекладачка: Христина Михайлюк
