29-річна Анастасія Старостенко вже майже тиждень не знає, чи живі її батьки. Вони зараз — в окупованому Маріуполі. У суботу, 5 березня, вдалося зідзвонитися: батьки сказали, що не мають запасів їжі, для технічних потреб збирають дощову воду, а у місті — постійні обстріли.

Про війну Настя знає багато: вона була власкором 5-го каналу, працювала на передовій у зоні АТО. Рік тому переїхала з Маріуполя до Києва, працювала піарницею.

«24-го я прокинулася від вибухів. Поїхала до друзів в інший район, ми закрили вікна матрацами й нікуди не виходили з дому. Ми всі з Донецької області й загалом звиклі до вибухів, тому почувалися більш-менш у безпеці. Але потім зрозуміли, що далі може бути гірше, і виїхали до Івано-Франківська», — розповідає Анастасія.

Батьків, які залишилися у Маріуполі, Настя переконувала виїхати ще в перший день війни. Але їхати було страшно: власної машини вони не мають, переживали за котів, не знали де жити в інших містах України та й було боляче покидати дім.

Район, у якому живуть батьки Насті, найнебезпечніший у Маріуполі: він розташований у східній частині міста, близько до окупованої території. Світло та вода там зникли у перший день війни. Просидівши п’ять днів у підвалі, Настіни батьки готові були виїхати, але місто вже окупували російські війська та постійно його обстрілювали.

«Через волонтерів я домовилася, щоб батьків відвезли у центр — в іншу нашу квартиру, яку ми планували здавати. Обстрілів там тоді не було, але квартира була абсолютно порожньою, без жодних запасів їжі. Вже в суботу мама говорила, що вони доїдають останні харчі. У неї був істеричний стан, казала, що більше не має сил терпіти».

Із суботи зв’язок із рідними у Насті обірвався. Вона бачить у новинах, що Маріуполь обстрілюють уже і в центрі. «Я без поняття, чи змогли вони знайти їжу й що з ними зараз. Перед цим вони ходили заряджати телефони від електрогенератора у знайомих. Можливо, їм не вдалося зарядити телефон або просто немає зв’язку, бо всі вишки мобільних операторів знищені. Сподіваюся, що живі», — говорить.

Періодично є спроби організувати «зелені коридори» з Маріуполя. Деякі люди, ризикуючи життям, намагаються виїхати на власному транспорті. Але мирних мешканців обстрілюють російські війська, порушуючи всі домовленості. «Навіть якби я мала зв’язок із батьками, я не змогла би їм порадити вибиратися. Бо невідомо, що безпечніше — залишатися без їжі вдома чи їхати під обстрілами», — каже Настя.

Зараз вона списується зі своїми друзями, чиї близькі також перебувають в окупованих містах Донецької та Луганської областей і які втратили з ними зв’язок. У відчаї вони говорять, що треба прориватися в місто. Але наразі це неможливо.

«Я знаю, що російські війська обстрілюють не просто житлові квартали, а навіть лікарні. Вони давно перейшли межу цинізму й підлості».

«Почуваюся безсилою, постійно картаю себе, що нічого не роблю, щоб допомогти батькам. Але й зробити щось зараз неможливо. Залишається тільки віра, що ЗСУ вдасться відбити місто й пробити “зелений коридор”»,  — говорить Анастасія.

Понад усе на світі Настя зараз мріє обійняти своїх батьків. Вона вірить, що вони живі й зрештою зможуть виїхати в безпечне місце.