«Коли почався обстріл, військові кричали, щоб ми розбігалися в сховища. Але яке там може бути сховище? Підземний перехід під коліями. Там не можливо було сховатися всім. Хтось притулився до будівлі вокзалу, а я з дитиною залишилася на відкритій місцевості. Син сів, а я прикрила його», — 37-річна Анна Чаплигіна з міста Бучі згадує, як чекала евакуаційного поїзда.
Буча тиждень живе під обстрілами російських військ, які зривали евакуацію цивільних. На пероні вокзалу в сусідньому Ірпені люди не відходили один від одного, щоб потрапити в потяг до Києва. Усі — жінки з дітьми. Ніхто не поступався місцем, бо всі боялися залишитися в цьому пеклі.
Анна з семирічним сином прийшла на вокзал о 10-й ранку, на перший евакуаційний поїзд до Києва. Але людей зібралось так багато, що можна було потрапити лише до другого. Через півтори години почався обстріл. Анна побачила велику хмару густого диму і припустила, що попадання було у військовий госпіталь неподалік від її будинку. В той момент жінка переживала лише через те, чи зможе разом із сином потрапити до потягу і чи не обстріляють їх на пероні.
Анна не хотіла виїжджати до останнього. Перечікувала обстріли у сховищі, залишалася в коридорі квартири. З першого дня війни її Бучу, сусідні Ірпінь та Гостомель російські військові обстрілювали вдень і вночі. Будинок Анни розташовується поряд з розв’язкою, яка веде до Ірпеня та Бучі. Не можна було й думати про те, щоб вийти на вулицю за продуктами. Російські військові були всюди, навіть у лісі. Анна виїхала на останньому евакуаційному потязі з Ірпеня. Потім загарбники пошкодили потяг і колії, а тисячі людей залишилися без цього шляху до порятунку.
Анна одразу вирішила, що не поїде закордон. Тепер разом із сином вона звикає до тиші в Хмельницькому. Там теж лунають сирени повітряної тривоги, але немає вибухів.
«Таке відчуття, що ти приїхав на іншу планету. Я за тиждень забула, як виглядає мирне життя. Тому спочатку я не могла зрозуміти, як люди ходять вулицями. Як можна зайти в магазин? Як можна взяти та купити продукти? З першого дня війни у мене цього не було».
У рідній Бучі лишилася 57-річна мама з онкологією. Вона навідріз відмовилась їхати, бо не хотіла лишати кота. Тиждень з мамою немає зв’язку, але Анна сподівається, що просто телефон вимкнений, бо немає електрики. Крім цього, у місті немає води та газу.
Із чатів будинку Анна дізналася, що російські військові зайшли в її багатоповерхівку, але жодних деталей. Сусіди відправляють фото згорілих авто. У деяких квартирах вибухова хвиля вибила вікна.
Анна за першої нагоди хоче повернутися додому, щоб відновлювати місто. Каже, що тепер навряд чи працюватиме експерткою з етикету, як до війни. Вона готова працювати будь-ким, аби це йшло на благо країни і щоб були гроші на продукти синові.
Жінка найбільше боялась, що російські війська окупують міста та захоплять владу в Україні. Але швидко зрозуміла, що ворог не такий страшний, бо українці дають йому відсіч. А окупанти не зможуть працювати через партизанський спротив. Зараз Анна постійно молиться за перемогу України та мріє, щоб країна відбудувалася.
