Illustrated by Galochka Ch
Ірина та її восьмирічний син Ілля — з Харкова. У мирний час в Ірини були бізнес, квартира та машина. Вона до останнього не вірила, що може розпочатися війна, а її місто обстрілюватимуть ракетами.
«Коли почалися обстріли, я подумала, що напевно просто лякають, щоб ми пішли їм (росіянам) на поступки. Але коли літає авіація, коли ракети падають куди завгодно… Інколи вони потрапляють в установи, інколи — в житлові будинки», — розповідає Ірина. Вона не може зрозуміти, навіщо кидати в житлові будинки бомби, які зносять по чотири поверхи.
Жінка з сином весь час ховалась у підвалі. Інколи стомлювались ходити в укриття і сиділи в під’їзді біля шахти ліфта. Ірина жила в місцевості Олексіївка. Її будинок обстрілювали, і родина переїхала до родичів у центр. Одразу після цього розпочались обстріли і в центрі. У місті почались проблеми з їжею. Магазини відкривалися лише на кілька годин, а потім перестали працювати взагалі. Потім виникли проблеми з водою. У родичів Ірина витримала ще три дні.
«Стає все гірше, не знаєш, що буде завтра. Гуманітарна ситуація страшна, а обстріли сильнішають, — каже Іра. — В останні дні військові літаки кружляли над нашим домом. Гуркіт такий, що будинок хитає, навіть у радіусі кілометра».
За словами Ірини, багато людей розраховують на те, що перші поверхи дев’ятиповерхівок залишаться неушкодженими, і тому не йдуть в укриття. Інші бояться спускатися до підвалу, щоб їх заживо не поховали уламки. Там, де падали ракети, провалювалися тільки три чи чотири верхніх поверхи. Ірина жила на дев’ятому поверсі, тож спускалася до укриття.
«Авіаудари відбуваються настільки швидко, що сирен немає. Ти просто чуєш, що щось гудить, вибухає, але коли чуєш — вже пізно. Тому останню ніч ми ночували в підвалі», — говорить жінка.
Жінка розраховувала, що пересидить в укриттях, але до всього через війну відрізають комунікації. Людям не могли привезти хліба, десь перестало працювати опалення. В місті не можна було залишатися, але й їхати не було куди. Ірина не знала, чи буде безпечно там, де вони з сином опиняться завтра.
Вирішили їхати на сьомий день війни. Найскладніше було добратися до вокзалу. Пощастило, що Ірину з сином відвіз сусід. Багато знайомих йшли на вокзал пішки, несли речі з собою. «Люди йшли по дорозі, голосували, але ніхто не зупинявся, оскільки їхали не порожніми», — пригадує жінка. На вокзалі просто чекали, коли зможуть помістися у вагон. Було багато сімей з дітьми, в потягах люди сиділи всюди, де можна.
Ірина з сином сіли в евакуаційний поїзд, який їхав на захід України. Їм було все одно, де вони опиняться: у Львові, Рахові, Ужгороді чи Тернополі. Потрапили до Львова.
Нині Ірина живе в притулку, організованому волонтерами у львівському спортивному клубі. Адресу знайшла в соцмережах. Вона поки оговтується від пережитого. «Я сиджу, десь хлопають двері, і я здригаюсь, — ділиться жінка. — Я розумію, що тут поки нічого немає, але в мене залишився інстинкт, що треба бігти в укриття. Залишився страх, що вони добрались вже сюди».
У Харкові залишилася старенька бабуся Ірини, яка не хотіла виїжджати, та кішка, за якою дуже сумує син. Багато родин з дітьми досі не хочуть залишати дім, бояться невизначеності та сподіваються пересидіти бомбардування в укриттях. Утім, нерви закінчуються навіть у тих, хто не хотів нікуди виїжджати.
Тим часом дістатися вокзалу в Харкові майже неможливо. Таксі їздять лише за максимальними тарифами, проїзд може коштувати 1500 гривень. Навіть за таких умов багато таксистів відмовляються їхати, чекати машину можна цілий день. Знайомий Іри хотів виїхати автівкою, але внаслідок обстрілів вона згоріла. А якщо в когось машина і є, то немає бензину.
«У мене немає жодного плану. Виїхали без речей — збиралась миттєво. У притулку вибрала речі для сина — для теплішої та холоднішої погоди. Лише в потязі згадала, що забула про папугу, — каже Ірина. — Я не думала, що виїжджатиму. Ніколи не думала».
