Illustrated by Daria Babchenko
«У першу ніч війна застала мене в страхові, це був повний шок. Я була переконана, що цього не станеться. Всю ніч сиділа і стежила за тим, що відбувається, а на другий день потихеньку прийшла до тями. Життя продовжується. Сонце зійшло», — розповідає 79-річна киянка, історикиня Наталя Яковенко.
Ввечері 23 лютого їй зателефонували з видавництва «Лаурус» і розповіли, що знайшли все необхідне для друку її перекладу римського історика Тита Лівія. За два тижні видання мали б опублікувати. А вже наступного дня Росія розпочала повномасштабне вторгнення на територію України, видавництво ж на цей момент було в Харкові.
«На другий день війни я зусиллям волі ввімкнула комп’ютер і почала робити те, що й перед тим, — перекладати. Це свого роду ліки для мене. Культура, в якій немає Лівія, Тацита, Плутарха — не зовсім повноцінна. Я вирішила, що перекласти Тита Лівія українською — це мій обов’язок, мій історичний фронт».
Над тим, чи виїжджати з Києва, Наталя Яковенко не роздумувала: «Це моє місто. Од всякого бандита і малохольного, який сюди прийшов, я тікати не буду».
Найбільше Наталя Яковенко боїться, що війна розтягнеться надовго. Хоч і переконана: перемога за українцями. Особливу надію їй дає українська впертість.
«Ми витривалий і стійкий народ. Загальновідома українська впертість обернулася масовим героїзмом. Зараз це найпотрібніша риса нашого характеру», — говорить історикиня.
Вона міркує, що передусім нам треба розповідати світу про свою закорінену ідентичність і про те, як у найнесприятливіших ситуаціях ми примудрялися вистояти.
«Основна наша риса — внутрішня стійкість і певність, що ми варті того, ким ми є і ким можемо бути. Нації творять не в кабінетах істориків, а на полях боїв. Втрати і трагедії цементують докупи розрізнену масу, яку ми називаємо народом. Те, що відбувається зараз, не оминуло нікого. Трагедія пройшла посередині домівок, родин, фізичних каліцтв і втрат дітей. Такі речі не можна простити», — говорить Наталя Яковенко.
