Авторка ілюстраці Таня Гущина
«Мене «звільнили» від усього — від роботи, громадської діяльності та будинку», — говорить Ганна Фоменко. Їй 43 роки, за освітою — юристка, сама виховує 21-річну доньку Ангеліну, яка має особливі освітні потреби.
У рідному селі в Донецькій області Ганна з подругою створила громадську організацію. Вони відкрили інклюзивний дитячий спортивний майданчик, впорядкували паркову зону з урахуванням потреб людей із інвалідністю. Також налагодили співпрацю з «Українським жіночим фондом» за участі Програми розвитку ООН.
Нині Ганна мешкає в подруги Олі у Львові. В рідному селі залишилася мама, яку Ганна не може вивезти. «Наше село окупували, загинув двоюрідний брат з дружиною. Там немає світла, води, газу, ліків. Були випадки, коли люди із серцево-судинними захворюваннями чи з цукровим діабетом помирали від того, що вчасно не отримували ліки. У моєї тітки є генератор, від якого можна зарядити телефон. Раз чи два на день можу почути мамин голос. Буває, глушать мобільний зв’язок. Якщо не поговорю з мамою, здається, сама помру», — каже Ганна.
Поруч із маминою хатою влучив якийсь снаряд, і тепер жити там неможливо. Тому жінка переїхала до своєї сестри та її родини. У тітки троє онуків. Ганна пригадує, що коли в хату поблизу потрапив снаряд, сусіда розірвало на шматки, також трохи зачепило найменшого тітчиного онука, якому півтора року. Мама Ганни за фахом — операційна медсестра, тому змогла надати хлопчику першу допомогу.
Через обстріли люди не можуть дістатися з одного краю села до іншого, щоб довідатися про рідних чи знайомих. Місцеві створили групу у вайбері та пишуть там, хто кого бачив. З троюрідною сестрою Ганна не мала зв’язку з 13 березня.
«Люди допомагають одне одному. У тітки дві корови, то вона їх доїть та роздає людям молоко, — розповідає Ганна. — По сусідству жив чоловік з інвалідністю, який не міг сам спускатися в укриття. Син його заніс, в будинок влучив снаряд, і вони не могли вибратися. Сусіди витягнули. Дідусь згодом помер — нерви не витримали. А син евакуювався».
Ганна з Ангеліною не могли спускатися в укриття. Вони сиділи у ванні, обкладалися подушками та молились. Найстрашніше було, коли чули звук літаків.
Свого транспорту у Ганни з Ангеліною немає, гуманітарного коридору з організованими автобусами з села не було. Місцеві виїжджали самі, на свій страх та ризик.
Ганна та Ангеліна встигли виїхати до окупації, 7 березня — їх взяли у свою машину родичі. Жінка переживала, щоб у автівку помістився візок Ангеліни, оскільки дівчина не може самостійно пересуватися. До Львова добиралися майже чотири доби. Траплялося, що за день проїжджали не більше ста кілометрів.
Евакуюватися переконала подруга Оля, яка телефонувала щодня. Жінки познайомилися, коли лікували своїх дітей, які мають особливі освітні потреби, і це їх зблизило. На рішення поїхати вплинуло і те, що Ангеліна дуже нервувала та перестала їсти.
Село Ганни потрапило на лінію вогню. «Усе літало туди-сюди. Людей хоронять у дворах, це в кращому випадку. Всюди ходять п’яні росіяни з автоматами, стріляють у повітря», — розповідає жінка. Багато знайомих досі залишаються в селі, люди тримаються за домівки, у яких прожили все життя.
У Львові Ганна з Ангеліною налагоджують побут. Ганна водила доньку до навчально-реабілітаційного центру, де психологи допомогли дівчині впоратися з ситуацією. Ганна жартує, що вдома в подруги Олі також живе своєрідний психолог — лагідний собака Ларі, який добре відчуває їхній настрій.
«Я сповна зрозуміла значення слова «неприкаяний». Це коли залишаєшся без нічого, коли в тебе немає дому», — розмірковує Ганна.
Усі пам’ятні та цінні речі дівчат залишилися вдома. Ангеліна взяла лише фотографії покійних дідуся та подруги. Дівчина сумує за своїм спеціальним велосипедом, на якому їй допомагала кататися мама. Ганна сподівається, що її мати зможе евакуюватися та привезе диски з «усіма спогадами» та кішку-сфінкса.
За словами Ганни, в селі тепер багато бездомних кішок та собак, адже люди не завжди можуть забрати їх із собою. На околиці була агрофірма з коровами. Зараз тварин немає кому доглядати, вони ходять селом та кричать.
«Мама каже, що страшно чути крик недоєних корів. Територія навколо села замінована, корови підриваються, — говорить Ганна. — Мені видається, що зараз війна набагато жорстокіша [за Другу світову], зброя потужніша. Утім, думаю, що ми повернемося та все відбудуємо. Наше село — це Україна. Хочу повернутися додому в Донецьку область, хочу повернутися туди — до України».
