«Евакуація — це важко для всіх, але для людей на візку це в десять, в сто, в мільйон разів важче», — говорить 37-річна Ханна Руденко. Ханна провела в оточених Сумах два тижні, весь цей час вона шукала можливість виїхати з міста. 

«До початку повномасштабної війни моє життя було наповнене планами та ідеями. Я працюю редакторкою в журналі онлайн-школи Skvot, і ми з командою активно прописували стратегію контентного розвитку, планували нові ініціативи. Вечорами та у вихідні я вчилася на психолога. Життя було розписане на пів року вперед: я знала, чим займатимуся в липні, чим — у серпні», — розповідає Ханна. 

У січні й лютому люди вже активно обговорювали можливий повномасштабний наступ Росії на Україну, а від Сум, рідного міста Ханни, до кордону з Росією — рукою подати. Ханна вагалася, чи їхати їй з міста, бо тут її квартира адаптована до життя людини на колісному кріслі. Відмовлятися від комфортних умов, які вона з великими зусиллями створювала для себе протягом останніх років, дуже не хотілося. Зрештою вирішила перестрахуватися —  в останні вихідні перед війною взяла квитки на літак у Францію до сестри – собі та мамі, на 24 лютого.

«За пів дня до виїзду у мене було відчуття, що треба бігти вже. Але я його відкинула,  бо треба було просто дочекатися ранку. 24 лютого о 9-й ранку за нами мав заїхати знайомий водій, щоб відвезти до Борисполя».

24 лютого Ханна прокинулася о 4:30 ранку, прийняла душ, сіла пити каву та скролити Інстаграм. Про початок війни дізналася зі сторіз знайомого: він писав, що в Києві вибухи. У новинах вже повідомили: Путін почав повномасштабне вторгнення.

«Пам’ятаю, як заклякла. Поруч була мама. В першу хвилину я мовчала — хотіла відтягнути момент, коли маю сказати їй про початок війни. Від розуміння, що ми спізнилися на пів доби, стало важко дихати. Набрала водія, але він відмовився їхати. Зайшла на сайт Укрзалізниці, але потяги на той момент відмінили. Своєї машини у нас не було, тож перший день ми спостерігали, як усі довкола виїжджають, а ми залишаємося», —  згадує Ханна.

Вона почала дзвонити всім знайомим у Сумах. Хтось казав, що вже в дорозі. Інші — не відповідали, або казали, що самі чекають моменту. Ханна вирішила перебратися до квартири батька. Здавалося, що жити на другому поверсі в старому центрі міста безпечніше, ніж на сьомому у районі з купою багатоповерхівок. 

«Взяла частину речей, спустилася до виходу з під’їзду — і через дві хвилини у місті перестали працювати ліфти. Наступні два тижні прожила у батька, жодного разу за цей час не вийшла на вулицю. Спала одягненою, щоби мати змогу залишити квартиру в будь-який момент, якщо трапиться така нагода. Квартира була майже не адаптована до моїх потреб, тож у побутовому плані було непросто. Та й в психологічному теж, адже місто швидко оточили», — розповідає Ханна.

Російська армія обстрілювала Суми, але Ханна у підвал не спускалася: долати сходи було страшно, адже можна було впасти разом із колісним кріслом. 60-річним батькам Ханни було не під силу спускати її у підвал, а потім піднімати у квартиру. Вони теж не йшли в укриття, щоб не залишати доньку саму. Сім’я ховалася у ванній, подалі від вікна. 

«Якось уночі недалеко від нас розтрощили кадетський корпус. Я спала на дивані, почула вибух і подумала: один раз вдарило, значить більше нічого не буде. Це була маячня, вибухів могло бути скільки завгодно. Але для мене підвестися з дивану — цілий ритуал, що займає 10 хвилин. Треба просити про допомогу, щоб мене підняли й посадили на колісне крісло. Тому хотілося просто вірити, що нас не зачепить», — згадує Ханна.

В один із днів в будинку зникли світло й вода. Це тривало недовго — лише пів дня. Але Ханні було страшно від невизначеності, бо в багатьох містах Сумської області вже починалася гуманітарна катастрофа.

«Ми не знали, чи ще з’являться світло й вода. В перший день було так страшно, що я не могла згадати власний номер телефону. У мене тремтіли руки, я була повністю дезорієнтована. Жодні логічні прогнози більше не працювали, тому сприймала всі події як початок чогось страшнішого».

Довгих 13 днів вона намагалася знайти спосіб виїхати з міста. Дзвонила й писала десяткам знайомих, благодійним фондам, представникам влади. Але ніхто не міг допомогти. До 8 березня «зелених коридорів» не було, тож офіційні органи влади та фонди не ризикували вивозити людей. Люди, які проривалися на власних машинах, ризикували бути розстріляними. Але у декого виходило вибратися на безпечні території.

«У голові була каша. З одного боку, всі довкола кажуть, що виїжджати небезпечно. З іншого — постійно чула історії, що хтось виїхав. Я думала: якщо інші це роблять, чому я не роблю?», — розповідає Ханна.

Місцева влада та кілька благодійних фондів пообіцяли Ханні: як тільки домовляться про «зелені коридори», її одразу вивезуть. Але коли евакуація почалася, їй ніхто не подзвонив.

«Охочих виїхати було дуже багато, все відбувалося хаотично. Я написала фондам, які обіцяли мене взяти, а вони відповіли, що вже в дорозі. Запропонували сісти в машину і наздогнати колону. Але у мене немає машини. Знову попитала по друзях — у когось не було бензину, у когось водія. Тоді я у відчаї написала пост у Фейсбуці з проханням про допомогу», — згадує Ханна.  

Пост розійшовся мережею, і саме це допомогло Ханні з мамою евакуюватися. Їй написала незнайома жінка, яка виїжджала з Сум із сім’єю на власній машині й мала вільні місця. Дорога до європейського кордону тривала чотири дні — із  зупинками в Черкасах, під Хмельницьким та Львовом. Спочатку приїхали до Польщі, а вже звідти вирушили до Франції, де живе сестра Ханни.

«Для людини, яка використовує візок, пережити таку дорогу — надзвичайно складна задача. Ти не можеш сісти в абияку машину, не можеш переночувати абиде, не можеш перейти кордон пішки».

«Навіть у звичайному житті ти постійно залежиш від когось, а тут це ще більше загострюється. Ще більше тривоги, ще більше потреб, ще більше страху, що чогось не зможеш. Наприклад, якщо дорогою захочеш у туалет — чи зможеш туди сходити, якщо кабінка на заправці не пристосована до потреб людей з інвалідністю? І таких ситуацій безліч», — говорить Ханна.

Приїхавши до сестри, Ханна швидко повернулася до віддаленої роботи в журналі й навчання. Говорить: після пережитого, багато людей потребуватимуть психологічної допомоги. Ханна хоче знати, як надати таку допомогу собі та іншим. Про повернення в Суми поки не думає.

«Моє житло там збереглося, місто не захопили, а з області вийшли російські війська. Але Суми розташовані на кордоні з божевільним сусідом, тож не знаю, коли я зможу почуватися там безпечно. Я на візку, тож мої рідні не зможуть швидко евакуюватися, бо допомагатимуть мені. Я не хочу наражати їх на небезпеку», — пояснює Ханна. І додає: «У мене є відчуття, що наш світ розтрощили. Але ми будемо збирати його знову, ми зробимо його ще кращим. Я впевнена, що так і буде, питання тільки — як швидко?». 

 Матеріал створено за підтримки ГО “Жінки в медіа” та Українського Жіночого Фонду. Відповідальність за зміст інформації несе авторка. Представлена інформація не завжди відображає погляди УЖФ.