«Страшно сидіти вдома, коли на голову може прилетіти снаряд», – говорить Іван. До війни хлопець навчався на слюсаря-автомеханіка, серйозно займався футболом. Він приїхав з Харкова до Львова 16 березня — разом зі своєю дівчиною Іриною, яка має вади слуху.
Він жив у Новій Баварії – мікрорайоні Харкова. Розповідає, що росіяни розбомбили там житлові будинки, гуртожитки, магазини. «Років тридцять тому у одному із приміщень була воєнна база, а зараз – меблева фабрика. У них були застарілі дані, тому знищили і її», – говорить хлопець. Пригадує, що якось удар прийшовся на заправку і вона вибухнула. Було враження, що на небі з’явилось ще одне сонце.
«Недавно говорив із друзями. Розповідають, що одним людям снаряд потрапив у квартиру. Усі сусіди збіглись, почали гасити пожежу. Другим снарядом вбило усіх», – розповідає Іван. За словами друзів Івана, у місті досі є світло, вода, продукти привозять волонтери, в окремих мікрорайонах працюють комунальні служби.
Найстрашнішим для Івана був звук літака. Неможливо передбачити, куди він полетить та скине бомби. «Крилата ракета летить і ти її чуєш. А коли над тобою літак – це шок, просто шок. Пілот же бачить, куди він скидає бомби», – розповідає Іван. Коли розпочалася війна, на підвалах будинків одразу приклеїли написи «Тимчасові бомбосховища». Іван жив на шостому поверсі, з сусідами спускався вниз, але і у підвалі було чутно вибухи. Ховались і в квартирі — у коридорі та ванній. «Під землею хоча би є надія. Залишалось тільки Богу молитися – попаде чи не попаде. Ось так», – усміхається Іван.
«Крилата ракета летить і ти її чуєш. А коли над тобою літак – це шок, просто шок. Пілот же бачить, куди він скидає бомби».
В укритті жінки з дітьми намагались спати, а чоловіки чергували. Іван каже, що за добу спав години три. Схуд від нервів кілограмів на п’ять. Пригадує, що стріляти починали з дев’ятої вечора, а найгірше було о четвертій ранку. «Вийшов з бомбосховища, а хвиля від вибуху притиснула до стіни. Хоча я навіть не бачив, де саме стався вибух», – пригадує Іван. Каже, що цього жаху неможливо зрозуміти, допоки з ним не зіткнешся.
Хлопець пригадує, що в перші дні були величезні черги в магазини. Люди були у паніці, хтось плакав, купували усе – консерви, м’ясо і навіть морозиво. Згодом людям почали централізовано підвозити різні продукти, хліб давали по дві буханки на одного. «Від нашого заводу привозили хліб. Його навіть не розвантажували по магазинам. Газелька приїжджала, говорили – 15 гривень, два батони в руки», – каже Іван. Пригадує, що якось він був у черзі сьомим, а коли зайшов усередину, то половини товарів вже не було. «За мною стояло ще людей тридцять, їм вже майже нічого не залишилось. Один магазин зачиняється, інший відчиняється – усі одразу біжать туди. Потім, щоправда, почали ще гуманітарку привозити», – говорить Іван.
З Харкова до Львова він їхав п’ять днів автомобілем з друзями. Ночували, де була можливість – у готелях, біля заправок. Там вдавалось випрати речі та хоч раз в день нормально поїсти. Іван говорить, що просто спати, коли тебе не бомблять – це вже щастя. По дорозі усюди були величезні затори. Інколи доводилося стояти по чотири – п’ять годин.
«Нещодавно я спілкувався із волонтером на вокзалі. Виявилось, що він з Бучі. Питаю: «Що ж там у вас залишилось?» Він мені у відповідь: «Дірка». Ось так от».
У Івана в містечку на кордоні з Росією залишилась сім’я – мама та бабуся з інвалідністю. Там зараз стоять російські війська. «Щоб вивезти бабусю, по-перше, потрібен спеціальний автомобіль. Це коштує колосальних грошей. По друге, там і дороги не залишилось. Кажуть, що електрички вже не їздять, бо розбомбили лінію. Головне, що поки є що їсти», – говорить Іван. З мамою він зідзвонюється кожного дня, зв’язок поки є.
Жодних цінних чи пам’ятних речей Іван з собою не брав. Жартує, що машина – не гумова, тому взяв з собою лише документи та одяг на зміну. «Не хочу виїжджати за межі країни. Досі жодного разу не був за кордоном, – говорить хлопець. – Якщо отримаю статус біженця, то не зможу одразу повернутись додому. Якщо війна закінчиться через місяць, а в училищі почнуться заняття, як потім наздоганятиму? Я ж усе пропущу. У своїй країні люди завжди допоможуть, поговорять».
«Пригадую, як слухав розповіді про війну бабусь та дідусів. Говорили, що їжа – найголовніше, якщо є мішок картоплі, значить є життя. Після війни, мабуть, буде так само, усі будуть запасатись їжею. Хороша машина – це добре, але як вона тебе врятує під час війни від голоду?»
