Авторка ілюстрації Наталія Шульга

33-річний тренер із плавання Іван Перепелиця дивом виїхав із Бучі на Київщині — можливо, саме тому всі речення в його письмових свідченнях закінчуються окличними знаками.

В Бучі він з друзями, партнеркою та котом опинився майже випадково — запанікувавши в перший день війни, компанія виїхала з Києва та попрямувала туди, де зрештою не вийшло заправити машину, але вдалося купити трохи їжі та води. «Нас тоді цікавило лише одне: чи немає поруч військових баз чи аеропортів?», — розказує Іван.

Дуже скоро повітря загриміло вибухами та пострілами, потім зникли газ, вода та електрика. Стало очевидно, що гроші на каші та макарони витратили дарма. Було неможливо щось приготувати, а вийти на вулицю за іншими продуктами було страшно, хоча місцеві супермаркети почали безкоштовно роздавати їжу. Щоб приготувати їсти, жителі дістали мангали та почали розкладати вогнища. Як довго триватиме блокада, було незрозуміло, тому продукти економили.

«Нам дуже пощастило, що поруч було будівництво (звісно, зупинене на той час), а там — свердловина, звідки й набирали воду. Ще там був електрогенератор, який допоміг лишитися на зв’язку. Інколи 40-50 людей одночасно заряджали телефони. Як ті, хто не хотіли виходити із укриття, були весь той час взагалі без зв’язку, я не уявляю».

Друзі ховалися в коридорі, коли почули літак, що летів дуже низько: «Пролунав вибух, будинок струсонуло, в квартирі вилетіли вікна. П’ятиповерхівка в 150 метрах від нас зменшилася на чверть та горіла».

Температура в приміщенні стала падати, і заліплювання щілин не допомогло: «Після бомбардувань холод став найбільшою проблемою».

В укриттях було тісно та душно, тому друзі вирішили сховатися в квартирі на 5-ому поверсі 10-типоверхівки, а в разі небезпеки спускатися на перший поверх. Приблизно тоді ж стало відомо, що окупанти почали розстрілювати машини тих, хто намагався евакуюватися.

«Був випадок, коли ми спостерігали із вікна, як кадирівці увірвалися в наш район», — згадує Іван. Серед сусідів ширилася думка про те, що місто от-от «зачистять». Від того, що магнітні замки на дверях під’їздів не працювали, було ще страшніше. «Всі поховалися по квартирах, забарикадувалися та не підходили до вікон. Хвилин 40 ми слухали, як зовсім поруч із нами стріляли автомати».

Іван з друзями лишався у Бучі два тижні. Каже, весь цей час чекали на «зелений коридор», бо чули, що машини розстрілюють. Врешті одного ранку «коридор» ніби відкрили, компанія вирішила ризикнути.

«Перше, що ми почули, було те, що машиною не можна — всіх стріляють. Ми стали в чергу на автобус, але людей вже було як на рок-концерті — і, до того ж, багато дітей, старих, жінок, вагітних. Ми зрозуміли, що всі не поїдуть і що нам в порівнянні із іншими це не так нагально, тому повернулися в машину».

Через кілька годин Іван з полегшення почув, що колона рушила. Далі були п’ять російських блокпостів, де їх і машину постійно обшукували, перевіряли телефони, випрошували сигарети. Нерви були натягнуті як струни.

«Коли на підконтрольній Україні території врешті зустріли наші, ми заплакали».