Авторка ілюстрації Дарʼя Бороденко
«Ми їхали такими дорогами, де лежать наші 200-ті (вбиті). Ніхто не може їх поховати, бо це — зона обстрілу. Тіла просто не дозволяють забирати». Це історія Катерини (ім’я змінено на прохання героїні). Кілька днів тому їй вдалось втекти з Бучанського району, що на Київщині.
Я зустрічаю її на кордоні, біля польського містечка Дорогуск. Разом з іншими волонтерами роздаю тут українським біженцям найнеобхідніше. Жінка втомлена, але знаходить сили на усмішку. Разом ми наповнюємо солодощами і базовими засобами гігієни пакет для неї та її дітей. Під шурхіт упаковок з підгузками вона розповідає про те, як живе невелике село за кілька кілометрів від Бучі. Його назву просить не публікувати — боїться помсти окупантів.
«Мені 37 років, я викладала українську мову та літературу в школі одного із сусідніх населених пунктів. Для нас війна почалася рано-вранці 24-го лютого — тоді цілий день лунали вибухи, бо окупанти бомбили аеропорт в сусідньому Гостомелі. Поки були світло та вода, ми трималися, але 27-28 лютого лишився тільки газ. Після цього ми майже постійно сиділи в погребі».
Український блокпост на в’їзді в село розбили швидко. Ворог зайшов у село, розставляючи військову техніку просто на вулицях. Окупанти вривалися в окремі будинки, перевіряли документи та щось переписували, у декого забирали та розбивали телефони.
«Росіяни виламали двері та поселилися в будинку знайомих, які виїхали раніше. Навіть їхній одяг одягали. А когось виселяти не стали — просто поселилися в їхніх оселях і тепер змушують їх годувати».
Жінка порівнює окупантів із варварами: обстрілюють село поза військовою логікою, адже там немає стратегічних об’єктів. Побудована на початку ХХ століття школа пережила Другу світову, а тепер пошкоджена.
Виїжджати із Бучанського району доводиться на свій страх і ризик, бо «зелених коридорів» звідти немає. Рухатися, каже, бажано колоною, чіпляючи на авто білі простирадла і таблички «діти». Самотні машини частіше розстрілюють. Втім, навіть у складі колони жінку не випустили — почався обстріл. Довелося об’їжджати полями та лісами, в яких тривають активні бойові дії.
У селі лишились батьки жінки: «Мама хоче виїхати, тато — ні. І мама боїться лишати його самого». Виходити на вулицю не можна, користуватися світлом — теж. Обстріли зі сторони окупантів не вщухають, а українські військові не відповідають на них вогнем, бо знають, що «прилетить» цивільним. Продукти в село не завозять, тож хліб з першого дня печуть самостійно. Газу тепер немає, тому батьки жінки склали в дворі «пічку» із цеглин.
З села виїхала майже вся молодь, а старші лишились, бо не можуть покинути будинки, які будували все життя.
«Про наші села не пишуть. Сільський голова втік, а люди просто покинуті. Окупанти мародерять, все розграбовано, гуманітарну допомогу привезти неможливо», — у цей момент діловий доти голос жінки дрижить.
Зараз жінка з дітьми прямує в Італію, де їх прихистять знайомі. Наостанок, вже не стримуючи сліз, розпачливо додає:
«Коли говорять про те, що нас прийшли рятувать, я хочу спитати: «Від чого?» У нас було прекрасне життя. Ми планували. Тепер у нас немає немає ніяких планів, і ми не знаємо, коли зможемо повернутись додому».
