З сорока цесарок вціліла одна, зі ста курей — десять. З двадцять шести овець залишились живими шість ягняток. Але в двох з них важкі травми — простріляні ноги. Їх лікують, поки без успіхів. Ірина Богуславська перераховує втрату за втратою в своєму господарстві в Київській області.
«З двадцяти семи кіз вижив тільки козел Амбер. Не уявляю, як йому це вдалося. Напевно забився в сіно і його просто не помітили, тому і не застрелили, як інших», — каже вона. Її ферму Sunny Farm на Київщині знищили росіяни, коли село перебувало в окупації. Аби побудувати її, Ірині знадобилося багато років. Щоб зруйнувати це, російським військам вистачило місяця.
Ірина почала створювати свою ферму ще десять років тому. З часом воно виросло в чимале племінне господарство, де Ірина разом з родиною розводила кіз, овець, кролів, курей, фазанів, цезарок. А ще були сироварня, озеро, акуратні клумби, сад з квітами, будинок. Якщо дивитися на світлини з того минулого життя, то вони, ніби залиті сонцем.
«Нас дуже добре знали по всій Україні. Було багато замовлень. У мене замовляли козенят і на рік вперед. Ми мали грандіозні плани. А потім почалася велика війна», — каже Ірина.
На останніх фотографіях ферми сонця більше немає. Sunny Farm знаходиться в невеликому селі Липівка, що біля Макарова у Київській області. Російські війська окупували його в перший тиждень широкомасштабного вторгнення Росії в Україну.
Зараз Ірина з трьома дітьми та чоловіком в Польщі. Чоловік Ірини має польське коріння і у Варшаві в них є житло. Виїхали з Липівки ще 24 лютого, коли на село вже сунули російські танки.
«Намагалась умовити маму та брата з родиною поїхати з ними. Та вони разом з охоронцями, що працювали в господарстві, вирішили залишитись на фермі. Ніхто ж тоді не розумів, як воно буде», — каже Ірина.
А за кілька днів з рідними обірвався зв’язок. Про щось Ірина дізнавалася з новин. Приміром, про те, що Макарів і Липівку окупували. Або про те, що російські солдати розселилися майже по всіх хатах села. Про щось дізналась згодом.
«Щоб ви розуміли, російські солдати, які розселилися в Липівці, це переважно були молоденькі хлопчики 18-24 років. І нам насправді дуже повезло, якщо можна так говорити. У нас, слава Богу, не було зґвалтувань і масових вбивств, як в Андріївці, яка зовсім поруч. Там творилося жахіття. Нам просто пощастило», — повторює Ірина.
Одного дня вона раптом отримала дзвінок від рідних. Виявилося, що вони знайшли кнопковий телефон, і намагалися додзвонитися. «Іноді сигнал пробивався до нас. Так ми, принаймні, знали, що вони живі», — каже Ірина, яка тоді нарешті змогла хоч трохи перевести подих.
Російські війська захопили територію приватного гольф-клубу поблизу Липівки, зробивши з нього базу. Село постійно обстрілювали, тож майже весь час рідні Ірини жили в погребі під будинком.
«З продуктами вони не мали проблем. Ми завжди заготовляємо. У мене були заморожені налисники, голубці. Навіть коли світло зникло, то ще певний час морозилки трималися. Яйця були, молоко, м’ясо», — каже вона.
Готували на вогні надворі. Воду набирали з озера. Раз на два дні брали з собою білий прапор і йшли годувати худобу. Загони з тваринами знаходилися за 600 метрів від будинку, які треба було подолати попри безперервні обстріли.
На початку березня в будинок на фермі влучила ракета, відірвавши фактично його половину. Почувши свист рідні Ірини встигли заскочити в погреб. Ракета знесла кухню, їдальню, але фундамент вистояв. Усі, хто переховувалися в погребі, вижили.
«За кілька днів ми дізналися, що комусь з села вдалося вирватися. Ми почали дзвонити до мами. Потім вже дізналися, що вони нас чули, хоч ми їх ні. Кричали їм: збирайтеся, виїжджайте! І вони вирішили спробувати», — розповідає Ірина.
Більшість техніки на фермі на той момент вже була пошкоджена: спалена або обстріляна. Росіяни порізали або постріляли шини, повиймали акумулятори з машин. Насилу знайшовся один вцілілий. 6 березня сіли в машину з діркою в капоті від уламку снаряду і поїхали.
«Мама каже, що виїжджали, як в останню путь… Їм пощастило прорватися. Тих, хто намагався виїхати з околиць Макарова пізніше, розстрілювали. Так загинула Ольга, наша співробітниця, бухгалтерка…», — розповідає Ірина.
Наразі мама разом з невісткою в Варшаві з родиною Ірини.
«Мама у мене молодець. Їй 70 років і вона це витримала. Я хотіла лиш одного, щоб мої рідні вижили», — каже Ірина.
Тим часом за тваринами наглядала робітниця ферми Мирослава, що мешкала в селі. Вона ходила до них через день, поки росіяни пускали її на територію. Не змогла туди потрапили лиш в останні три дні окупації. Російські солдати заборонили заходити. Напевно в ті три дні все і сталося. Коли російські війська відступили і робітниця змогла потрапити на ферму, то всі тварини вже лежали застрелені. Вціліли коти, яких у Ірини дванадцять, і п’ять собак, зокрема й улюбленець бернський зененхунд Берн. Йому прострелили лапу.
«Фазани, павліни, цесарки… Всіх постріляли. Кози, вівці… Росіян жаба душила, що ми так добре живем. Вони так прямо і казали Мирославі: “У вас такая вкусная консервация. Так много картошки. Как вы так круто живете?”. Як ми насмілилися… — каже Ірина. — Вони все повитягували з погребів: вивезли м’ясо, картоплю всю винесли. Те, що не вивезли, розгромили. У мене таке враження, ніби вони навмисне це зробили, аби створити в нас штучний голод… Може зі злості, що ми їх тут хлібом-сіллю не зустрічаємо?»
У Ірини суцільні питання без відповідей. Але вона вперто намагається їх відшукати, ніби це хоч якось примирить її з реальністю.
«Повикорчовували дерева. Навіть вольєри для собак розвалили. Навіщо? Вкрали електроінструменти. Всі шприци і антибіотики, що я купувала для лікування тварин. Випили алкоголь, який заїдали цукерками. Речі вигребли. Все валялося на підлозі. Висипали крупи, сушені зелені чаї… Щось шукали, може, золото та діаманти? У сауну всередину кинули гранату. Прямісінько на килимки ходили в туалет. Так і лишились ті купи випорожнень. Вони хотіли нам нагадити? Не можу це осягнути», — каже Ірина.
Після звільнення Липівки українськими військами на ферму прийшли сапери. На території залишилося багато снарядів, протитанкових мін. Ірина звикає до думки, що скоро доведеться побачити розбите господарство не тільки на фотографіях, а й на власні очі. Ірина хотіла роздати людям тварин, що вціліли. Але робітники з ферми попросили залишити їх.
«Я їх розумію. Вони прив’язалися до тварин, їм потрібна робота і ми підтримуємо їх зарплатою, як можемо. Але сама я стараюсь не думати про те, що сталося, і про відбудову втраченого. Багато європейських заводчиків писали нам, пропонували допомогу: відбудуємо, надамо тварин. Або ж запрошували на свої ферм. Але зараз навіть думка про те, що у мене будуть тварини, завдає болю. Може колись мине. Людина ж до всього звикає», — каже вона.
Хоча здається, що це чергове питання, на яке так само немає остаточної відповіді.
«Давайте я вам краще про маленьке диво розповім. Вже після звільнення до нас на територію заблукали дванадцять молодих корів. Ми їх у себе тримали, поки розшукували власника. І знаєте що? У нас згоріла частина ферми, сироварня, котли, деревина, яку ми заготовляли для топки. Проте якимось дивом неушкодженими лишились сіно та зернові, ніби спеціально, щоб було чим нагодувати тих корів», — каже вона.
Власник знайшовся за тиждень — чоловік з сусіднього села, який мав стадо з 32 голів. Його господарство розбомбили.
«Ми довго думали, як ідентифікувати, чи справді то господар, — розповідає Ірина. — А він зі сльозами на очах до своїх корів підійшов, покликав бичка, і той до нього побіг. Це при тому, що корови були наполохані і перелякані. До наших робітників вони не підходили. Тварини пожили в нас ще тиждень, а потім він їх забрав. Своїх не спасли, але їх врятували».
Зараз на фермі потроху наводять лад. А дерева, що вціліли, почали квітувати.
