Авторка ілюстрації Таня Гущіна
Микиті Моталигіну скоро 20. В мирному житті він — вуличний музикант. За перші два тижні війни хлопець встиг кілька діб просидіти в підвалі, ховаючись від бомбардувань, побачити фото загиблих знайомих і дивом виїхати з Волновахи, яка перетворилась на пекло.
Попри це, його голос звучить спокійно.
Пригадує, що ледь не проґавив початок війни. Лиш коли приятелька з Києва написала «Що там, бахкає у вас?», поставив комп’ютерну гру на паузу, відчинив вікно і почув далеке «бум».
Втім, ще зо два дні в місті було спокійно. Лиш військова техніка їздила вулицями, але не знати — чия. А потім почались обстріли. Переживали їх «смиренно, як таргани». Каже: не важливо, чи сидиш вдома, чи біжиш в укриття — страшно в будь-якому випадку.
«Це таке дурне відчуття — здається, що летить прямо на тебе. Але падає десь далеко. Та навіть якщо далеко, це дуже гучно і вкрай неприємно — не від того, що страшно, а від того, що ти безпомічний, що ти не контролюєш, впаде на тебе чи ні».
Разом з батьками Микита жив у приватному триповерховому будинку. Коли зникли електрика та вода, не хвилювався: знав, що вдома є все необхідне, і сподівався, що постачання відновлять. Але коли за пів кілометра від дому впав снаряд, спокою не залишилось. «Я відкрив в Телеграмі канал Волновахи та побачив фотку. На ній — жінка з відірваною головою. Я знав її особисто — вона працювала навпроти мого батька на ринку».
Обстріли ставали дедалі інтенсивнішими — від ранку і до вечора летіло з танків, «Градів» та літаків. Одного дня Микита вийшов на кухню попити води, коли вибуховою хвилею вибило вікно і зламало частину стіни. Хлопець прибіг в сусідню кімнату, але туди прилетів снаряд і виніс цілу стіну. Схопивши документи, гроші та куртки, сім’я побігла в погріб, де провела наступну ніч.
«Мама відчайдушно молилася усіма молитвами, але це лише дратувало».
Коли настало затишшя, хлопець із батьками зайшли до власного будинку через діру в стіні, аби зібрати необхідне і повернутись в укриття. А потім старший брат Микити наказав їм почепити білі ганчірки на машину та негайно забиратися із міста, доки це можливо. Так, «істерично розмахуючи білою ганчіркою», сім’я евакуювалась із Волновахи.
Зараз батьки Микити виїхали за кордон, а сам хлопець перебуває в Луцьку. Він переконаний: когось нинішні події зламають, комусь навпаки нададуть сил. «Якщо вже я не помер, то можу жити: можу поїхати за кордон, можу допомагати близьким, можу вчитися знову радіти життю та бути в моменті. Чому б цим не скористатися?»
