«Коли ми йшли до вокзалу, не знали нічого: куди їдемо, як це буде. Вирішили поїхати, бо залишатися в Києві було небезпечно і дуже важко морально. Відчуття постійної тривоги зводило з розуму. Десь у ті дні путін погрожував ядерною зброєю, і це стало останньою краплею: страх погнав нас десь подалі. У дорозі кожен крок відчувався, наче покидаєш свій дім. Бувають дні, коли я плачу годинами. Ходимо тут розгублені, відчуваємо тут себе не на своєму місці», — 29-річна Марія Маргуліс все життя прожила в Києві, працювала сммницею та графічною дизайнеркою. Разом з мамою та собакою евакуювалися спочатку до Львова, а потім до Тулузи, де живе її найкраща подруга.

«Нам дуже важко морально, якщо казати правду. З одного боку, нам пощастило, бо було до кого їхати і знайшлися волонтери, які допомогли: зустріли, привезли. Жалітися наче нема на що, але нам нестерпно важко далося це рішення. Я дуже люблю своє місто, мені подобалася моя робота. Я мріяла влітку доробити ремонт у квартирі. Мені подобався парк, де ми гуляли з собакою».

Марія каже, що якоїсь миті в Києві перестала витримувати постійний страх і загрозу обстрілів. «Я не могла читати, боялась пропустити сирену. Було страшно засинати. Я не виходила далеко на вулицю, вигулювала пса Вову біля під’їзду. Раділа, коли вдавалося роздобути багет. І одного дня ми з мамою просто взяли мінімум речей у два рюкзаки. Майже ніякого одягу. 16-річну кішку залишили родичам. І поїхали. А вчора я в новинах побачила, як обстріляли Лук’янівку: наш дім там недалеко. І я подумала, що ми правильно зробили, поїхавши».

«Я не могла читати, боялась пропустити сирену».

Дівчина щодня читає повідомлення, що з повітря нищать житлові будинки Києва, бо по землі до нього дістатися не можуть. І сподівається, що не зможуть і надалі.

Марія досі боїться, що на Київ скинуть ядерну бомбу, але щосекунди чекає на перемогу.