Фото Каті Москалюк
Черга людей з дітьми та домашніми улюбленцями тягнеться вздовж Головного залізничного вокзалу у Львові. До натовпу щохвилини приєднуються новоприбулі, і вони вже не вміщаються на площі. Волонтерка Мар’яна Писанчин просить почекати ще хвилину і знову зникає в натовпі. Ми зустрічаємося 8 березня. Протягом кількох годин Мар’яна не може знайти час, щоб поговорити — їй потрібно організувати водіїв, направити до них переселенців або розмістити людей на ніч.
«До війни я займалася оптовою торгівлею. Працювала у цій сфері 17 років — створювала життя там, де нічого не було», — усміхається Мар’яна. Сьогодні вона організовує більше 40 водіїв із власними авто, які на волонтерських засадах везуть людей до кордону.
Волонтерка пригадує, що в день початку війни прокинулася від сирени і не могла зрозуміти, що відбувається. Утім уже в обід вирішила, що треба діяти. Мар’яна почала писати до волонтерських організацій, а ввечері пішла на львівський вокзал. «Я була шокована: люди бігли, не звертали ні на кого уваги. Вони тікали, швидше за все — самі від себе. Варто діяти самому, не чекати, коли тобі хтось щось скаже», — вважає Мар’яна Писанчин.
Під час розмови волонтерка поглядає на телефон, де за пів години назбиралося понад 40 пропущених викликів, а ще — численні сповіщення. Мар’яна розповідає, що в перші дні роботи отримувала багато повідомлень на зразок: «Добрий день, ви рішаєте Польщу?» та «Ви рішаєте житло?» Жартує, що це наче в «лихих дев’яностих».
Мар’яна живе майже без сну, відпочиває кілька годин і знову їде на вокзал. «Не можу дозволити собі нічого не робити, коли бачу на вулиці маленьких дітей, жінок у тоненьких курточках, розгублених літніх людей. Не терплю, коли чоловіки намагаються першими проштовхнутися до вагона чи автобуса, залишаючи позаду себе слабших», — пояснює волонтерка.
Допомагати людям варто з холодним розумом. У першу чергу треба заспокоїти людину та додати їй впевненості у власних силах.
За спостереженнями Мар’яни, люди часто розгублені та налякані, не можуть прочитати, що написано на табличці, не можуть знайти потрібний потяг у розкладі. Тоді волонтерка підбадьорює, що вони — дорослі люди, які давали раду і не з такими труднощами. «Коли чолов’яга починає істерити, одразу кажу йому: «Це з такими чоловіками ми хочемо перемоги для України?», — посміхається Мар’яна. — Ті одразу заспокоюються, припиняють панікувати і починають допомагати».
Волонтерка насамперед допомагає жінкам із дітьми, які не їли по дві доби, які довго добиралися до Львова, а перед тим днями сиділи в підвалах.
«Я дуже вражена тим, скільки хороших людей у цьому світі. Триматимемо зв’язок. Ми подивимося, як буде у Франкфурті, і можливо також зможемо ще комусь допомогти», «Тимофій прислав вам стікер і сказав, що ми вас любимо і вже їдемо в потязі», «Дякуємо вам дуже за допомогу. Хай Вас і ваших рідних Бог береже, молимося разом за Україну!» — такі повідомлення Мар’яна отримує щодня десятками.
Жінка каже, що кожного дня вдається перевезти за кордон від 200 до 500 людей. Спочатку люди боялися сідати в машини до незнайомців, але завдяки «сарафанному радіо» та хорошим відгукам система запрацювала. «У мене телефон не замовкає, заряджаю його мінімум чотири рази на день. Працюємо з ранку до пізнього вечора», — ділиться Мар’яна Писанчин. Кожен може скористатися допомогою волонтерів безкоштовно. Але якщо у людей є змога переказати кошти на картку — не важливо, яку суму — вони можуть віддячити так. Гроші потрібні на пальне. Волонтери вже витратили на це понад 100 000 гривень, і фонд потрібно поповнювати.
Доводиться стежити, щоб аферисти не наживалися на чужому горі, прикриваючись іменами волонтерів. Хтось може просити гроші за те, щоб посприяти ночівлі в притулку, куди волонтери заселяють людей безкоштовно. Або обманюють, що можуть допомогти під час перетину кордону. Багато людей вперше виїхали за межі рідного села, вони не знають, як переходити кордон, і тому стають легкою мішенню для шахраїв.
Коли люди запитують Мар’яну, що робити, вона відповідає: «Живіть і радійте. Здійснюйте мрії, які хочете, їдьте в ті країни, куди хочете. Ви все життя працювали, і нічого того не стало. Так буває. Ми зараз живемо у Львові під тихим небом, але ми завантажені та виснажені. Люди зі східних країв не сплять, бо там обстріли, бо там страшно. А ми не спимо, бо нам страшно за них, бо ми допомагаємо їм і собі. Якщо хочемо перемогти, ми повинні бути єдиними».
У Мар’яни є друзі в понад 60 країнах, і багато хто пропонував їй виїхати з України. Але жінка відмовляла, бо розуміє, що нині більше потрібна тут. Розповідаючи це, Мар’яна усміхається і йде до довгої черги людей, які намагаються отримати шанс на життя в безпеці.
