Illustrated by Tanya Guschina
«Я була за кермом. Російський солдат грубо наказав мені: «Виходь!». Я огризнулась у відповідь: «Не можу!», і вказала рукою на крісло колісне у машині, – Уляна Пчолкіна згадує, як разом із чоловіком і сусідами покидала на початку березня охоплену боями Бучу. – Містом були розкидані тіла та фрагменти людських тіл, у машинах були розстріляні люди. Це все мирні жителі, які просто намагалися виїхати у безпечне місце. Багато тіл місцеві жителі зібрали й поховали у братській могилі біля церкви, але так само багато лишалося на вулицях Бучі. Нам просто пощастило, що ми їхали такою великою колоною і що залишилися живими. Просто пощастило».
38-річна Уляна Пчолкіна – громадська діячка, телеведуча, чемпіонка світу з паракарате, лідерка й членкиня правління громадської організації «Група активної реабілітації», яка опікується людьми, що отримали травму спинного мозку і користуються колісним кріслом. Сімнадцять років тому Уляна отримала травму спинного мозку — і відтоді пересувається на колісному кріслі. Її чоловік Віталій теж має інвалідність.
«Коли почалися розмови про повномасштабну війну, я писала всім, хто дотичний до людей з інвалідністю. Запитувала: що ми будемо робити? Але ніхто точно не знав. Я пам’ятаю початок війни на Донбасі в 2014-му: люди, які не чують, гинули, бо не чули сирен, бо сирена має бути ще й світлова. Лежачі гинули у своїх квартирах. Пам’ятаю, як не мали де ховатися люди на колясках і як не пускали в укриття людей з психічними порушеннями. За вісім років війни в нас не було розробленого жодного плану з евакуації людей з інвалідністю, і тому всі розгубилися…»
Уляна і Віталій переїхали у власне житло в Бучі в 2015-му. Жили в центрі міста, у квартирі на першому поверсі, яку зробили максимально інклюзивною і зручною. 24 лютого подружжя розбудили вибухи — росіяни бомбили гостомельський аеродром за кілька кілометрів. Відтоді, з першого вибуху, там вже не припинялися бомбардування, обстріли, перестрілки.
«Я стояла якраз на балконі, коли пролетіли перші російські вертольоти. Нападники летіли над моєю головою», – згадує перший день повномасштабного вторгнення Росії на територію України Уляна.
Разом із чоловіком вони ухвалили рішення залишатися вдома. Ховалися у ванній, бо до підвалу вели вузькі й покручені сходи, людям на візках їх не здолати. «Першу ніч ми спали у ванній сидячи – для людини з травмою це просто пекло. Потім вирішили, що спатимемо в ліжку: прилетить, так прилетить. Спали вдягнені. Прокидалися рано, і вдень я спала у ванній, поклавши подушку на умивальник, – згадує Уляна. – Наш будинок – просто біля Варшавської траси. 27-го лютого російський танк поцілив у нього: снаряд потрапив у квартиру сусідів на четвертому поверсі, вона зруйнована, горіла. Наш балкон незасклений, ми чули, як з нього велася перестрілка. Чули, як у стіни влітають кулі. Чули, як з нашого балкона хтось простогнав , що його поранено».
У перші ж дні в будинку відключили газ, опалення, а потім зникло і світло. Уляна розповідає, що вони з чоловіком вижили лише завдяки увазі й турботі сусідів. «Ми були всі гуртом – і це нас рятувало. Ми удвох не могли піти води набрати, ні залізти в розбомблений магазин по продукти, ні бензину дістати. Ми просто загинули б від голоду», – пояснює.
На початку березня Уляні й Віталію вдалося покинути Бучу. «Оголосили, що буде евакуація, але росіяни не пустили у місто евакуаційні автобуси. І тоді просто хтось з нашого натовпу крикнув: «Поїхали!». Як нам вдалося проїхати? Їхали сотні машин – російські військові просто не очікували такого, вони когось шманали, когось ні, бо була дуже велика колона, – розповідає Уляна.
Подружжя розділилося: Віталій сів у невеликий бус разом з іншими сусідами, а Уляна взяла до себе в машину ще дівчину із собакою і сусіда.
«У місті всюди були росіяни, усюди було чутно перестрілки, автоматні черги, вибухи. Ми стали колоною на виїзд із нашого двору. І в це час якась важка російська техніка – чи танк, чи БТР, я не розбираюся, – вдарила впритул у п’ятиповерхівку навпроти нас. Росіяни їхали й цілились у нас. Я підняла руки й так сиділа в машині. Я не є релігійною людиною, але на цій війні почала молитися. Стало страшно за людей, які поруч, за чоловіка. Вони цілилися в нас, але, на щастя, не вистрілили, – згадує Уляна. – На численних блокпостах росіяни обшукували наші машини: шукали відеореєстратори, дивилися у телефоні відео й фото – я все витерла ще перед виїздом. Шукали зброю. Ми виїхали з Бучі, як вже темніло, і вирушили на Фастів. Їхали околицями, селами, через мінне поле. Моє тіло було максимально напружене, воно розслабилося тільки на третій день перебування у Львові».
Уляна пояснює: люди з інвалідністю на війні перебувають у більшій небезпеці, адже часто не мають можливості спуститися в укриття, добути собі продукти чи евакуюватися за першої ж можливості. «Вибачте, але, наприклад, у дорозі сходити в туалет десь під мостом чи в полі – не вийде. Або в квартирі, де на колясці в туалет заїхати просто неможливо».
«Дуже тяжко було прощатися з домом. Але все це наживне. Зараз головне – вижити й утримати психіку в стабільному стані. Все інше – потім, після нашої перемоги».
Дата запису 17 березня 2022 року.
