Війна. Історії з України

Українці розповідають, як вони живуть у війні

«Містом були розкидані тіла та фрагменти людських тіл, у машинах – розстріляні люди. Нам просто пощастило», — Уляна Пчолкіна, 38 років, громадська діячка, телеведуча, чемпіонка світу з паракарате, м. Буча

від | 17 Березня 2022 | Bucha, Війна. Історії з України

Illustrated by Tanya Guschina

«Я була за кермом. Російський солдат грубо наказав мені: «Виходь!». Я огризнулась у відповідь: «Не можу!», і вказала рукою на крісло колісне у машині, – Уляна Пчолкіна згадує, як разом із чоловіком і сусідами покидала на початку березня охоплену боями Бучу. – Містом були розкидані тіла та фрагменти людських тіл, у машинах були розстріляні люди. Це все мирні жителі, які просто намагалися виїхати у безпечне місце. Багато тіл місцеві жителі зібрали й поховали у братській могилі біля церкви, але так само багато лишалося на вулицях Бучі. Нам просто пощастило, що ми їхали такою великою колоною і що залишилися живими. Просто пощастило».

38-річна Уляна Пчолкіна – громадська діячка, телеведуча, чемпіонка світу з паракарате, лідерка й членкиня правління громадської організації «Група активної реабілітації», яка опікується людьми, що отримали травму спинного мозку і користуються колісним кріслом. Сімнадцять років тому Уляна отримала травму спинного мозку — і відтоді пересувається на колісному кріслі. Її чоловік Віталій теж має інвалідність. 

«Коли почалися розмови про повномасштабну війну, я писала всім, хто дотичний до людей з інвалідністю. Запитувала: що ми будемо робити? Але ніхто точно не знав. Я пам’ятаю початок війни на Донбасі в 2014-му: люди, які не чують, гинули, бо не чули сирен, бо сирена має бути ще й світлова. Лежачі гинули у своїх квартирах. Пам’ятаю, як не мали де ховатися люди на колясках і як не пускали в укриття людей з психічними порушеннями. За вісім років війни в нас не було розробленого жодного плану з евакуації людей з інвалідністю, і тому всі розгубилися…»

Уляна і Віталій переїхали у власне житло в Бучі в 2015-му. Жили в центрі міста, у квартирі на першому поверсі, яку зробили максимально інклюзивною і зручною. 24 лютого подружжя розбудили вибухи — росіяни бомбили гостомельський аеродром за кілька кілометрів. Відтоді, з першого вибуху, там вже не припинялися бомбардування, обстріли, перестрілки. 

«Я стояла якраз на балконі, коли пролетіли перші російські вертольоти. Нападники летіли над моєю головою», – згадує перший день повномасштабного вторгнення Росії на територію України Уляна.

Разом із чоловіком вони ухвалили рішення залишатися вдома. Ховалися у ванній, бо до підвалу вели вузькі й покручені сходи, людям на візках їх не здолати. «Першу ніч ми спали у ванній сидячи – для людини з травмою це просто пекло. Потім вирішили, що спатимемо в ліжку: прилетить, так прилетить. Спали вдягнені. Прокидалися рано, і вдень я спала у ванній, поклавши подушку на умивальник, – згадує Уляна. –  Наш будинок – просто біля Варшавської траси. 27-го лютого російський танк поцілив у нього: снаряд потрапив у квартиру сусідів на четвертому поверсі, вона зруйнована, горіла. Наш балкон незасклений, ми чули, як з нього велася перестрілка. Чули, як у стіни влітають кулі. Чули, як з нашого балкона хтось простогнав , що його поранено».

У перші ж дні в будинку відключили газ, опалення, а потім зникло і світло. Уляна розповідає, що вони з чоловіком вижили лише завдяки увазі й турботі сусідів. «Ми були всі гуртом – і це нас рятувало. Ми удвох не могли піти води набрати, ні залізти в розбомблений магазин по продукти, ні бензину дістати. Ми просто загинули б від голоду», – пояснює.

На початку березня Уляні й Віталію вдалося покинути Бучу.  «Оголосили, що буде евакуація, але росіяни не пустили у місто евакуаційні автобуси. І тоді просто хтось з нашого натовпу крикнув: «Поїхали!». Як нам вдалося проїхати? Їхали сотні машин – російські військові просто не очікували такого, вони когось шманали, когось ні, бо була дуже велика колона, – розповідає Уляна.

Подружжя розділилося: Віталій сів у невеликий бус разом з  іншими сусідами, а Уляна взяла до себе в машину ще дівчину із собакою і сусіда.

«У місті всюди були росіяни, усюди було чутно перестрілки, автоматні черги, вибухи. Ми стали колоною на виїзд із нашого двору. І в це час якась важка російська техніка – чи танк, чи БТР, я не розбираюся,  –  вдарила впритул  у п’ятиповерхівку навпроти нас. Росіяни їхали й цілились у нас. Я підняла руки й  так сиділа в машині. Я не є релігійною людиною, але на цій війні почала молитися. Стало страшно за людей, які поруч, за чоловіка. Вони цілилися в нас, але, на щастя, не вистрілили, – згадує Уляна. – На численних блокпостах росіяни обшукували наші машини: шукали відеореєстратори, дивилися у телефоні відео й фото – я все витерла ще перед виїздом. Шукали зброю. Ми виїхали з Бучі, як вже темніло, і вирушили на Фастів. Їхали околицями, селами, через мінне поле. Моє тіло було максимально напружене, воно розслабилося тільки на третій день перебування у Львові».

Уляна пояснює: люди з інвалідністю на війні перебувають у більшій небезпеці, адже часто не мають можливості спуститися в укриття, добути собі продукти чи евакуюватися за першої ж можливості. «Вибачте, але, наприклад, у дорозі сходити в туалет десь під мостом чи в полі – не вийде. Або в квартирі, де на колясці в туалет заїхати просто неможливо».

«Дуже тяжко було прощатися з домом. Але все це наживне. Зараз  головне – вижити й утримати психіку в стабільному стані. Все інше – потім, після нашої перемоги».

Дата запису 17 березня 2022 року.

Інші історії

«Мені пощастило вижити». Три історії військових, які були поранені, але продовжують свою боротьбу

«Мені пощастило вижити». Три історії військових, які були поранені, але продовжують свою боротьбу