Наталя разом з донькою Дариною та онучкою Алісою — із Києва. У мирному житті вона тримала невеличке кафе. Даша випікала пряники для маминої кав’ярні. Наталя не вірила, що може розпочатися війна і навіть переконувала в цьому знайомих. «Тривожних валізок» не збирала.

Коли війна почалась, Наталя разом із друзями переселилася з центру Києва в офісне підвальне приміщення на околиці. У квартирі залишилась кішка.

Виїхати вирішили на четвертий день війни. Наталя пригадує: «У моїх дітей здали нерви. У напівпідвальному офісі стало нестерпно. Тяжко це все слухати і спостерігати. Я вийшла в магазин, коли на вулиці трішки засвітило сонце. Повернулась, а донька каже, що все, мамо, виїжджаємо. Ми сіли в потяг і поїхали. Навіть не знали, куди».

Жінка розповідає, що сісти на поїзд було складно: натовп, давка на вході до вагону. До купе набилося 15 людей, які лежали та сиділи. Наталя переконана, що їм пощастило, оскільки багато хто їхав у гірших умовах. Люди були всюди: в купе, коридорах, туалеті. До Львова разом із родиною Наталя добиралася три дні. Спочатку приїхали до Чернівців — не зорієнтувалися, куди прямував потяг, а вже звідти добралися до Львова.

Нині Наталя з сім’єю живе в притулку, який волонтери організували у львівському спортклубі. Адресу підказали друзі доньки. У просторому залі є місця на майже 170 людей: увесь простір заповнений двоповерховими ліжками. Є душ, туалет, кухня, волонтери регулярно завозять їжу.   

Наталя виїхала з Києва фактично без речей:

«Ми не збиралися. Приїхали з тим, що взяли з собою в підвал. В сумку флешку з фотографіями закинула — і все. Запаслись речами лише для онучки: светрики, курточки. Кофту, яка зараз на мені, взяла тут, у притулку».

Разом із родиною Наталя сидить у притулку, розмовляє з дітьми, дивиться новини, гуляє з собакою, яку залишили інші переселенці. Тварина полегшує стан. Але головне, що донька та онучка поруч.

Після перепочинку в притулку Наталя з дівчатами планує їхати в Мукачево або якесь інше місто на Закарпатті. «Ми не знаємо, куди їхати. Нас жене страх. Головне, щоб подалі від війни, — розмірковує жінка. — Нам дуже страшно. Найбільше боюся за дітей». 

Наталя мріє тільки про мир. Каже, що дуже несподівано люди об’єдналися: «В такій ситуації ми виживемо, ми вже це зрозуміли. Аби був мир».