«У мене рідкісний діагноз з низки ревматоїдних захворювань сполучної тканини. Лікування коштує півтори — дві тисячі доларів на місяць, це власним коштом. Але наразі навіть дістати ці препарати в Києві неможливо», — розповідає 47-річна Наталя Новітня з Києва. Якщо не приймати потрібні ліки, перші два місяці самопочуття погіршуватиметься. Суглоби набрякатимуть та руйнуватимуться, людина перестає бути мобільною. Потім можуть відмовити нирки, є загроза смерті.

Раз на 28 днів Наталя має робити крапельниці з препаратом, який дає їй жити. Вона приймала його ще в січні. І саме 24 лютого, коли почалася війна, збиралася до клініки, щоб його прокапали. Та коли приїхала на місце, їй сказали, що кур’єр не дістався до Києва. За місяць ліків у Києві все ще немає. Доставити ці ліки разом із гуманітарною допомогою поки неможливо, бо їх треба перевозити за температури від +2 до +8 градусів. Наталя не одна потребує таких препаратів.

Кожен день війни забирає в цих пацієнтів право на життя.

Два роки тому в Наталі виявили також рак молочної залози. Невелику власну справу довелося закрити. За цей час киянка пройшла вісім курсів хіміотерапії, операцію та променеву терапію. Тепер Наталя має роками приймати препарати, щоб убезпечитися від рецидивів онкології. Їх теж не завозять.

Наталя каже, що якби виїхала за кордон, як деякі знайомі з онкозахворюваннями, могла би отримувати ліки там. Але в жінки такої можливості не було, бо поза квартирою пересувається тільки в інвалідному візку. Їй допомагає 72-річний батько. Вони обидва залишаються в Києві під звуки вибухів та обстрілів.

«Ми не змогли б осилити дорогу, — пояснює Наталя.  — Багато родичів мовчки виїхали за кордон і телефонували вже звідти, почали турбуватися. Знаєте, як кажуть, своя сорочка ближче до тіла».

«Я зараз тягар. І мені вже 47 років. Деякі вважають, що пожила багато».

Але Наталя хоче жити. До війни була надія, що навесні їй полегшає. Вона хотіла назавжди забути про інвалідний візок та віддати його тим, кому він потрібніший. Але війна залишила її на візку. Через нього вони з батьком не спускаються до бомбосховища, а сидять у квартирі на восьмому поверсі. Ховаються в коридорах та ванній і моляться, щоб ракета чи снаряд не влучили в їхній будинок. Тепер щодня російські військові випускають на Київ ракети і влучають у житлові багатоповерхівки.

«Найбільше хочемо перемоги. Хочеться виїхати кудись до води, постояти на сонці або посидіти на травичці, — ділиться Наталя. — Такі прості бажання, але три тижні в стресі призвели до переоцінки поглядів на все. Сподіваюся, що ми залишимося живі, що посадимо квіти навколо будинку. Що буде тепло, сонячно, що буде мир. І люди повертатимуться додому».

«Так багато горя і болю навкруги, що мені соромно відволікати когось на свої проблеми. Але я розумію, що не маю права скласти руки та померти», — підсумовує Наталя. Їй усе ще потрібні ліки. З Наталею можна зв’язатися через журналістку Дарину Трунову.