Люди підземелля. Як металургійний комбінат «Азовсталь» став фортецею українських оборонців Маріуполя й прихистком для сотень мирних маріупольців
«Найстрашніше — це поранені діти». Історії медиків, які рятують людей в окупації та на передовій
«Я розумію, що це геноцид», — Олександр, 34 роки, Харків
«Авіаудари відбуваються настільки швидко, що сирен немає», — Ірина, Харків — Львів
«Втекти зараз — це все життя бігати», — Олег Романюк, 36 років, Луганщина — Харків
«Я не потребую будильника — все рівно прокинусь дуже рано від обстрілів», Софія Золочевська, 27 років, Харків
«Я плакала, бо не хотіла їхати з країни, де такі добрі люди» — Маріанна, 24 роки, Львів
«Мене переповнює люта лють до окупантів», — Юлія Кабанець, 24 роки, Донецьк — Київ
«Хочеться відстояти свою землю. Працювати по максимуму. Хочеться боротися», — Альона, 27 років, Суми
«Я багато років не плакала, а тепер почала», — Світлана, Фастів (Київська область)
“Я боюся втратити близьких і друзів. Боюся, що закінчиться вода та їжа”, — Катерина, 26 років, Бердянськ
«Ранки зараз страшніші за ночі», — Ірина Шишка, 28 років, Кролевець
«Окупанти обстрілюють усе», — Олена, 29 років, Харків
