Світлана — викладачка англійської мови в Національному авіаційному університеті. Її дім у Фастові, що в Київській області. За день до початку війни вона посіяла вдома насіння перцю. А ще ходила з чоловіком за продуктами — купувала печиво. Не думала, що воно стане в пригоді так швидко.
У Фастові, де жила Світлана, поки що спокійно, на відміну від сусіднього міста Василькова. Так, інколи там оголошують тривогу і люди спускаються в підвали. Справжніх бомбосховищ одне чи два на місто.
«Для мене рішення виїхати було неочікуваним взагалі, — говорить Світлана. — Моя подруга з «Корпусу миру», з якою колись ми разом працювали, сказала, що є можливість поїхати до Кракова. Мій чоловік поїхав на вокзал і чудом зміг взяти квиток у Львів. Якби квитків не було, то ми не поїхали б».
Світлана забрала з собою чотирнадцятирічного сина. Чоловік лишився у Фастові.
З речей Світлана встигла зібрати тільки одяг, печиво, речі першої необхідності. До пандемії ковіду вони з чоловіком почали подорожувати світом і збирати маленькі сувеніри. Світлана думала прихопити їх з собою, але вирішила не брати зайвого.
28 лютого Світлана приїхала до Львова. День був таким: приїхали, побачили дуже багато людей на вокзалі і одразу пішли на автовокзал. Там теж був натовп. Світлана купила квитки до Кракова. Потім вони з сином поїхали на квартиру, трохи перепочили. Наступного дня зареєструвалися як переміщені особи і переїхали з квартири до шелтеру.
«Знаєте, я ніколи в своєму житті не думала, що таке буде. Колись радянський письменник Віктор Шендерович казав, що людям складно повірити в те, що виходить за рамки їхнього досвіду. Думала, так і є. Але зараз можу припускати все що завгодно».
Світлана продовжує тримати контакт з колегами, багато з яких лишилося в Києві. Її найкраща подруга не змогла виїхати, бо має стареньких батьків, яких не можна кинути. Ще одна подруга з дітьми поїхала, але у Києві лишився її чоловік.
«Хтось писав, що люди, з якими ви тримаєте контакт прямо зараз, і є ваші справжні друзі. Я підписуюсь під цими словами».
Світлана розуміє — війна може бути тривалою. Але їй хочеться лиш, щоб люди не гинули, а міста якось відбудуються.
«Я багато років не плакала, а зараз уже трошки почала, — говорить Світлана. — Особливо як думаю про чоловіка, маму, брата… Але першочергово я мушу піклуватися про свою дитину. Він дуже домашній хлопець і все, що відбувається навколо, для нього дуже дивне. Зараз я мрію лиш, щоб не було війни. Коли наші бабусі казали тост «Щоб не було війни», це здавалося таким дивним. Ну яка війна у 21 столітті?»
