Ірина Шишка живе у Кролевці, що на Сумщині. Їй 28 років і ще тиждень тому вона нарощувала вії своїм клієнткам. Сьогодні ж вона з чоловіком, двома дітьми та сім’єю друзів, яких прийняла у себе вдома, намагається облаштувати власний острівець безпеки в регіоні, який уже назвали «територією пекла».
«Найперше, що ми зробили після вибухів, які пролунали 24-го — спустили до підвалу теплі речі, трохи їжі та дитяче ліжко. О п’ятій тридцять чоловік уже стояв у магазині з візком: їжа, мило памперси. Так, мені було страшно, не хотілося вірити. Але я вже бачила таке і добре знаю, чим це може обернутися. Тому треба було діяти максимально швидко».
Іра вже вісім років живе зі знанням, що таке війна: у 2014-му вона закінчила університет у Донецьку. «Я отримувала диплом бакалавра, коли в місто вже зайшли російські військові. Навпроти мого факультету, біля кафе «Ліверпуль» висіла символіка Росії. Я пам’ятаю, як били людей з українськими прапорами».
Тоді ж вони з чоловіком і покинули Донецьк: з міста вже нікого не випускали, але їм пощастило прорватися. «Нашу машину знали на всіх трьох блокпостах, бо ми щодня їздили на роботу в Красногорівку. Зробили вигляд, що цього разу теж туди прямуємо, і проскочили».
Цього разу про від’їзд питання навіть не стояло. «А куди їхати? Тут мій дім. Та й від невідворотного не втечеш». Зараз з міста не виїхати, бо підірвали мости. Тут лише кілька разів лунала сирена, тому в місті відносно безпечно. За кількадесят кілометрів міста рівняють із землею.
«Ранки зараз страшніші за ночі. Від метушні та безладу хапаюся за голову: нагодувати трьох дітей, які зараз у будинку, усіх розважити, заспокоїти… Але це одночасно і рятує від потоку новин, відволікає».
Зараз Іра відчуває тривогу, іноді до нудоти, має безсоння. У неї немає якогось непереборного страху перед вибухами, вона не боїться за дім чи інше майно. Але страшно, що в неї не буде чим годувати дітей, що не зможе їх убезпечити. Каже, сама зможе і на воді з цукром прожити, а діти ні.
«Я мрію про те, що українська армія виб’є цих тварин із наших міст. Виб’є і з Донецька також. І тоді я знов пройдусь Університетською вулицею, бродитиму коридорами свого університету, зустріну своїх подруг, посиджу з ними в тому ж самому «Ліверпулі» та вип’ю пива в Юзівській броварні».
