Illustrated by Lyubov Myau

34-річний Олександр Шамрай родом з Луганської області. У 2009 році потрапив до Харкова і залишився тут жити. Він — скульптор-художник та різьбяр по дереву. Зараз Олександр намагається вижити і врятувати близьких, які ховаються в одному з бомбосховищ Харкова.

«Це найдовші шість днів у моєму житті/. У мене велика родина, є діти та літні люди. Ми тримаємося, намагаємося в перервах між обстрілами чимось зайняти себе, готуємо їжу, речі. Також обмірковуємо дії на випадок обстрілу, облаштовуємо підвал будинку — хоча не дуже вірю у його надійність». 

Побутові справи відволікають і допомагають переживати війну. Люди вже звикли постійно прислухатися. Тиша не заспокоює, бо незрозуміло, що буде за нею. Важко відключитися від новин, хоча від інформації голова йде обертом. Люди постійно чекають на добру звістку. 

«Звісно, що люди налякані. Вони не розуміють, за що їм це все. Відчувається велика нервова напруга. Всі чекають перемовин та припинення вогню», — говорить Олександр.

Мій співрозмовник має родичів на окупованому Донбасі. Каже, що хтось переховується, а когось хапають і відправляють воювати. 

Олександр постійно думає про від’їзд, але наразі це нереально. Чоловік сам виховує доньку, доглядає літніх батьків і не може залишити когось із них у місті. Він дякує Богу, що його будинок — звичайна п’ятиповерхівка — цілий. Планувати щось далі, ніж на день, складно. 

«Я розумію, що це геноцид. І, як не дивно, мені шкода людей із картоном в голові», — розмірковує Олександр. 

У перший день війни його колишній одногрупник надіслав повідомлення, в якому повторив штампи російської пропаганди: «Саню, я не можу вірити українським новинам. Зеленський — американська маріонетка. Америка — країна-паразит, скрізь підливає олії у вогонь».

«Дуже сумно було читати таке лайно. А так все гаразд, ми переможемо!» — пише мені Олександр і відключається, щоб підготуватися до чергової ночі в охопленому війною місті.