«Я з Донецька, тож зараз Росія вже вдруге приходить, щоб окупувати мій дім», — говорить 24-річна Юлія Кабанець, мешканка Києва. У столиці вона працювала комунікаційною менеджеркою аналітичного центру Cedos.

 2014-го Юлія закінчила школу в  рідному Донецьку, тоді вже окупованому Росією. Щоб скласти ЗНО (екзамени для вступу до університету), вона разом із батьками поїхала на підконтрольну Україні територію.

«Ми приїхали до Львова 28 червня, у День Конституції України. Всюди були українськи прапори. Ми такого давно не бачили, дуже хотіли всі ці прапори обіймати», — згадує Юлія. Поїзд, на якому її родина виїхала з Донецька, був одним з останніх. До осені вони вже не могли повернутися додому — тривали бої і блокпости були закриті. 

24 лютого 2022-го, коли Росія почала повномасштабне вторгнення на територію України, Юлія та її друзі були налякані та розгублені. Через стрес вони не могли їсти, а спали по черзі — хтось завжди чергував, щоб не пропустити сирени повітряної тривоги і встигнути добігти до бомбосховища.

«Я не очікувала, що таке станеться, але і не була надто налякана, адже все це вже бачила в 2014-му», — говорить Юлія. 

Наступного дня, після закінчення комендантської години, Юлія з подругою вирішили виїхати з міста — щоб мати можливість допомагати, говорити про те, що відбувається, а не сидіти у бомбосховищі. Ще до початку повномасштабної війни Юлія зібрала невеликий рюкзак, куди поклала документи, ноутбук, кілька футболок та светрів. З ним і вирушила на залізничний вокзал. В евакуаційні поїзди пускали всіх охочих, без квитків. Через тисняву і хаос дівчата сіли не в той поїзд, в який планували. Але все ж дісталися до батьків Юліїної подруги, які живуть в Тернопільській області, на заході країни. 

 «Тут трохи спокійніше, — розповідає Юлія. — Сьогодні нас не будили сирени, ми не ховалися в бомбосховищі. Це дуже щасливий день, я всім бажаю такого дня». 

Найбільше Юлія боїться за своїх рідних. За маму, яка живе у прифронтовій зоні Донецької області, поруч із Волновахою, близькою до гуманітарної кризи. І за тих, хто залишився на окупованих територіях. Вона переживає, що Путін вирішить задіяти ядерну зброю і тоді всі мрії про вільну, прекрасну, демократичну Україну накриються радіаційним грибом. 

«І ще я зла як чорт. Мене переповнює люта лють до окупантів».

Зараз Юлія по змозі допомагає захисникам України, зокрема вона робила коктейлі Молотова та плела захисні сітки. Каже, приємно бути долученою до спротиву окупантам і бачити, як багато людей роблять все, що в їхніх силах.

«Ми всі радіємо, коли бачимо вбитих російських солдат. І мені не шкода, що я відчуваю радість, — говорить Юлія. — Я вже відчувала це в 2014-му. І пізніше, коли вбили ватажка «ДНР». Це така радикалізація суспільства. Смерті російським солдатам бажають абсолютно мирні люди, які в нормальному житті не побажали би нікому нічого поганого». 

Як тільки буде безпечно, Юлія планує повернутися до Києва. А ще мріє випити шампанського на центральній площі українського Донецька. Ця площа досі названа на честь Леніна, проте Юлія вірить, що декомунізація дійде і туди.